Іван Багряний - Огненне коло

Маленькі дітки напувають пораненого коня. На дорозі. Кінь такий маленький, селянський, гнідої масти. Вони думають, що він встане. Вони йому носять зеленої, соковитої трави, жмути налитої пшениці й вівса разом з червоними маками… Вони підтягають коневу голову за уздечку та все підсовують до рота принесену їжу й воду, й підганяють, і нукають, просять його зі сльозами в голосі… Кінь хропе, тяжко зідхає й безсило роняе голову знову на землю. З розбитих губів йому стікає кривава піна… Він усіма покинутий, тяжко поранений в груди, такий одинокий.

Замурзані, босоногі й розпатлані дитинчата за всяку ціну хочуть його вирятувати. Вони не жаліють рученят, обмазуючи їх у криваву піну, підтягаючи тяжку, безсилу коневу голову за слизькі ремені уздечки, і не жаліють голосів. Підганяють, і просять, і заохочують, і докоряють, їм здається, що це ж так просто, тільки скинути головою вгору — і вже на бистрих ногах, треба тільки захотіти. Але кінь не хоче, ледачий… Вони його стьобають прутиком. Та кінь не реагує на стьобання, він тільки приплющае очі, поводить головою по землі, в пилюці й видихав з шумом повітря, роблячи з пилюки маленьку хмарку. Так, ніби йому з грудей виходить крізь ніздрі дим а чи морозяна пара.

Тоді діти розкладають перед коневим ротом всі приваби — траву, і пшеницю, і овес з червоними маками — розкладають півколом і чекають, посідавши півколом навпочіпки й поклавши голови па коліна, — вони сповнені глибокої віри, що кінь встане, неодмінно встане… Ось тільки трішки полеже… Віра та проміниться в чистих, наївних дитячих очах…

І цей кадр, як і інші, розсипається на порох. Розлітається на скалки. Розчиняється в веремії.

Шляхом посувається валка санітарних авт і підвід з раненими. То їдуть щасливі, бо вони не вмерли і тепер уже не вмруть, тепер війна їх не зачепить, бо на стороні їх стоїть міжнародний закон, що забороняє чіпати все, що позначене широким червоним хрестом; на сторожі їх тепер, понівечених і скалічених, стоїть гуманність і чоловіколюбство… Десь там у запіллі, далеко від клекотів бою, лікарі їм одітнуть кому руку, кому ногу, але лишать жити й дивитися на божий світ, зустрічатися з рідними, працювати, думати, любити… Агож, любити, бо брак руки чи ноги ніколи не робив неможливим щастя кохати й бути коханим. Вони їдуть в запілля, геть з цього пекла туди, де немає війни, і при всьому тому вони не дизертири — вони тільки щасливі, бо відкупилися від смерти й од війни своєю кров'ю, своїми руками чи ногами… Але на шлях вириваються з-за лісу танки — багато великих, ревучих потвор, — ригаючи вогнем, вони доганяють санітарну валку й чавлять все геть своїми гусеницями, вдавлюють в землю, розторощують і розмелюють, розламують на тріски, біжать вперед і знову завертають та й ще раз пробігають по рештках, ще раз, ще раз — вони гарцюють жорстокий, нещадний танок, вони його танцюють, і виють, і грохотять з насолодою… Вони обертаються на однім місці, немов дракони на череві, зарівнюючи й землю там, де допіру їхала валка з пораненими юнаками… О, скільки злоби! О, скільки людської нещадної, сліпої, ненаситимої злоби!

Не виміряти її й не обчислити, й нічим її не зрівноважити!

Дівчата — селянські босоногі, засмаглі на сонці дівчата — вибігли на шлях і стовбичать купкою, несміливі і в той же час надзвичайно відважні. Вони винесли трохи харчів у пеленах… Вони прибігли з недалекого, розбомбленого й напівспаленого села й принесли вареної картоплі «в мундирах», хліба, огірків, помідорів, щоб роздати хлопцям, що отакі вимучені й вистраждані машерують в хмарах пилу. Вони чужі й незнайомі, але рідні. Це ж, може, ті самі, що недавно обороняли їх і їхню худобу від німецького грабунку, від наруги, від глуму…

Вони нічого не кажуть, вони тільки простягають руки з дарунками й дивляться очима, повними сліз, на кожного. І їм ніхто нічого не каже. Цей шалений час не потребує слів, женучи все скаженим темпом.

Хлопці мовчки беруть харчі, інші цілують дівочі руки й машерують далі. Вони такі закурені, що на них не видно лиця, тільки біліють зуби й білки очей. Хлопці махають руками на прощання, а дівчата стоять і плачуть.

Їх раптом здмухує вогненний гураган… Немовби за кару за те, що вони дали цим приреченим риску хліба й краплю співчуття — краплинку дівочих сестриних сліз.

Вояки сидять під ліском на траві, витирають піт і кров з облич та з подряпаних рук, зіпають від утоми й одчаю і вголос міркують про ворога — вставляють мляво слова поміж тяжкими віддихами. Розмова снується навколо питання: який він? Що то за сатана і як вона виглядить в дійсності? Кожен хотів би взяти й помацати його за горло.