Iван Франко - Boa Constrictor

I рiпники при корбi, побачивши такий дивний i страшний груз, скрикнули з один голос i трохи зовсiм не випустили корби з рук. Подiбнi случаї, хоть давнiшими часами зовсiм не рiдкi в бориславських ямах, тепер стали далеко рiдшi, а особливо їм, молодим ще рiпникам, не лучалося бачити нiчого подiбного. Але ось здолини шарпнено сильно за дзвiнок, i се продрухало їх з переполоху. Швидко вони пiдтягли кибель вгору i висипали костi на землю. Дивно застукали тi костi, голова покотилася долi горбком i опинилася аж коло самих нiг Германа.

- Чорт тебе! - крикнув Герман, вiдскакуючи набiк. - Як сиплеш?..

Але вiн не мiг бiльше нiчого сказати, - тривога здавлювала йому горло. Знов дзвiнок здолу. Рiпники шепчуть: "Господи, господи!" i забираються швидко опускати кибель вдолину. Герман, мов опарений, утiкає вiд ями. Вiн чує холод в тiлi, чує дрож, немiч, а в його головi крутиться, мов фуркотяче веретено, одна тiльки фраза: "Gott's Fluch ьber mir! Gott's Fluch ьber mir!". Вiн i сам не знає, як i про що склалася тота фраза в його головi, i повторює її без мислi, без застанови, бiжачи стежкою помiж ями. Йому бачиться, що цiла нога його мов в огнi, що щось пече його в неї, щось давить i що вiдтам якесь дивне чуття розходиться по всiм його тiлi. Аж ось вилiз з ями старий Матiй i показує всiм приржавiлий мiдяний перстень з червоним скляним камiнцем.

- Ти, Митре, не тямиш того перстеня? - кричить вiн. Митро придивлюється, хоть трохи здалека, а далi скрикує:

- Господи, таж то самий мiй перстiнь, що-м три роки тому дав був Пiвтораковi на заручини!

Всi ахнули, пiзнали, що небiжчик - не хто другий, лиш Iван Пiвторак, котрий два роки тому не знати де подiвся, лишивши молоду жiнку з дитиною.

- Адiт, де бiдний пропав, дай му, боже, душеньцi легко!

- Господи, як то не раз чоловiковi смерть зайде, нiхто i не знає, де та що!

- Гей, то-то була поцтива душа - небiжченько!

- Вже хто, а ми оба жили, як рiднi браття! - говорить Митро i замурзаним рукавом утирає сльози. Герман вiдсторонь чує тоту бесiду. Його обступило кiлька жидiв i говорять також живо - але вiн не слухає їх. Його збурена кров била, мов молот в грудi. Лиш поволi серед людського гамору вiн успокоюється, силується бути супокiйним, говорить навiть з жидами, але говорить без зв'язi, без застанови, сам не знаючи що. Але жидам та рiпникам нiколи довго пеняти. Наговорившись, назiтхавши за покiйником, вони розiйшлися, - костi зложено на купу i присипано землею: "пай не лежат на сонiчку божiм" - i давня робота зачинається знов одностайно, мовчки, важко, мов i перерви нiякої не бувало. Часом тiльки робiтники при корбi забалакають до себе о нинiшнiй новинi.

Герман тим часом побiг далi. Його переляк потрохи усиокоївся. Вiн став покрикати на рiпникiв, як котрi лiниво робили, кричачи, добирав чимраз бiльше смiлостi та сили, - заглушував в собi зрушення. Аж вкiнцi неспокiй немов зовсiм улягся, думка звернулася доразу на щоденнi, практичнi питання, Герман видобув нотатку i зачав записувати iмена робiтникiв, котрi нинi при виплатi могли надiятися не одержати повної зарiбнини. Однако все-таки щось немов тiснило його. Не оглянувши всiх ям, вiн побiг до магазинiв, вiдтам до дестилярнi, всюди крутився, заглядав, кричав, - одним словом, силувався бути тим, чим був донедавна - невгомонним, практичним Geschiftsmann-ом.

- Herr Principal, Herr Principall - почув нараз за собою голос вiрника, що занiмався набиранням робiтникiв, годженням їх на роботу i надзирав над ними через тиждень.

Герман обернувся. Вiрник, маленький, обшарпаний жидок, бiг за ним, задиханий, почервонiлий, махав руками i головою, немов цiлий був на пружинах.

- Nu, was ist geschehen? - спитав Герман, не можучи дочекатися вiд нього слова.

- Ja, kommen Sie nur, kommen Sie nur! - кричав вiрник i не переставав розмахувати цiлим тiлом на всi сторони.

Герман поступив пару крокiв к ньому i силувався угадати, що так зрушило вiрника, звичайно чоловiка тихого i повiльного.

- Ja, kommen Sie nur, kommen Sie nur! - кричав вiн. - Im Schacht Nro 27 hat man a Matki gefunden, a soi a Matki, - Gott gerechter!

При тiм вiрник брався долонею за голову, махав руками, немов показуючи тягар найденої матки, i робив рiзнi, на вид безумнi та дивогляднi рухи.

- А-ах! - вирвалося мимовiльно з уст Германа. Так ось чого бiг за ним вiрник, ось що так розрадувало його! Герман, хоть вiддавна привик слухати подiбних вiстей, став тим разом як вритий. Вiн думав, що щастя зовсiм уже вiдвертається вiд нього, а воно нi. Щастя все ще служить йому, вiн сильний по-давньому, вiн нiчого не боїться, нiчим не потребує журитись! Що йому тепер пусте балакання глупих рiпникiв, що псоти сина, що грижа з жiнкою! Щастя служить йому, а вони всi мiзернi хробаки супротив нього, - вони мали б мати таку силу, щоб затроїти йому життя? Нi, нiколи! Не то життя, - i одної хвилi вiн не дасть собi замутити всiми тими мiзерiями! Се нове, несподiване щастя жбухнуло, мов хвиля води, в душу Германа. Його гордiсть, тiлько разiв сьогодня понижувана рiзними споминками, так сильно пiдкопана невмолимою рефлексiєю, ожила, одужала наново, почала надуватися, пiдносити голову вгору. Йому почало здаватися, що воно прецiнь нiчо такого важного - се нове щастя. Щастя природа була винна йому, - хiба ж вона не знає, якi контракти вiн поробив, кiлько б вiн шкоди утерпiв, якби вона не ставилася на час зi своїм скарбом? Вона знає се - i стає на час. Вона покiрна його волi, служить йому так, як служить всякiй силi. I вiн сила, вiн не потребує навiть розказувати, потребує тiльки хотiти, його воля - закон природи, її сповнення конечне, як конечне сповнення всякого закону!