Iван Франко - Boa Constrictor

Поволi розвiялася густа холодна паморока, що досвiта залягла була над Бориславом. Герман Гольдкремер випив каву, засiв до бюрка i добув величезну рахункову книжку, щоби позводити рахунки за весь тиждень. Але сонце лляло до свiтлицi таку повiнь свiтла, - пораннiй холод i глухий вiддалений гамiр робучого люду - все то лоскотало його змисли а заразом обезсилювало, усипляло їх. Органiзм, розстроєний учорашньою їздою i домашнiми клопотами, почув якусь хвилеву вiдразу до тої в полотно оправленої книжки i до цифер, що в нiй п'ялися величезними стовпами, i до пера з вирiзуваною кiстяною ручкою, - йому стало так якось солодко, нi одна мисль не шевелилася, тiльки вiддих правильно пiдiймав груди. Вiн спер голову на долоню, i хоть не був зовсiм iз людей задумчивих, багато розважаючих (таких людей загалом межи жидами дуже мало), то прецiнь тепер, перший раз пiсля довгих-довгих лiт, нестямився i пустив волю всiм враженням свого життя - вiджити в пам'ятi, перейти живо, наглядно поперед свої очi…

Перед його очима промайнули тяжкою хмарою першi лiта його молодостi. Страшна бiднiсть та недоля, що стрiтила його при першiм виступi на свiт, i досi проймає його холодом, дрожжю. Хоть i як не раз йому прикрим стане теперiшнє життя, - однако ж вiн нiколи не бажав i не буде бажати, щоб вернулися йому молодi лiта. Нi! Тотi молодi лiта висiли прецiнь якимось важким прокляттям над його головою - прокляттям нужди, прокляттям заглушення в першiм зародi хороших i добрих способностей душi. Не раз чув вiн того прокляття в хвилях своїх найбiльших спекуляцiйних удач, - не раз мара давньої нужди затруювала йому найбiльшу радiсть, досипала горечi-полину в солодкi напої багатства i збитку. I досi вiн живо нагадує тоту напiврозвалену, пiдгнилу, вогку, нехарну i занедбану хатку на Лану в Дрогобичi, в котрiй побачив свiт. Стояла вона над самим потоком, напротив старої i ще вiдразливiшої гарбарнi, вiдки щотижня два трудоватi каправоокi робiтники виносили ношiями спотребований i переквашений луб, котрий на всю пересторону (перiю) ширив кислий, удушливий, убиваючий сопух. Побiч хати його матерi стояло багато других, подiбних. Всi були скопиченi так густо, дах у кождої був такий нерiвний, перегнилий та пошарпаний, що цiла тота пересторона подобала радше на одну нужденну руїну, на одну велику купу смiття, плюгавства, гнилого дилиння та шмаття, як на людське житло. I воздух тут раз в раз такий затхлий, що сонце сумрачно якось свiтило крiзь шпари в стiнах i дахах до середини хат, а зараза, бачилось, тут плодилася i вiдти розходилася на десять миль довкола. В кождiй iз тих хаток жило по кiлька родин, т. є. по кiлька сварливих, лiнивих i до крайностi нехлюйних жидiвок, а кругом кождої роїлося, пищало та верещало бодай по п'ятеро дробини-жиденят. Мужчини, рудi, пейсатi жиди, рiдко коли сюди зазирали, - найбiльше раз в тиждень, у п'ятницю вечором, щоби перешабасувати. Були то по бiльшiй частi капцани-мiхонохи, мiняйли, шматярi, кiстярi та бог знає якi ще зарiбники. Деякi пробували в мiстi раз на раз, другi бували тут тiльки дуже рiдко. Першi волiли не раз переспати де-будь в шинку на лавцi, в корчах пiд голим небом, на холодi, щоби не дихати густим, нездоровим сопухом та не слухати крику, сварки i оглушуючого гамору баб та бахурiв.

I Германова мати була не лiпша, коли й не гiрша других. Хоть ще молода жiнка - всього могло їй бути 20, а най 22 - то прецiнь вона вже, так сказати, вросла, встрягла в той тип жидiвок, так звичайний по наших мiстах, на вироблення котрого складається i погане, нездорове помешкання, i занедбане виховання, i цiлковита недостача людського образования, i передчасне замужжя, i лiнивство, i сотки других причин. Герман не пригадує собi, щоб бачив її коли оживленою, свiжою, веселою, пристроєною, хоть на її лицi виднi були слiди якої-такої краси. Лице, колись кругле i рум'яне, пожовкло, згризене брудом i нуждою, обвисло вдолину, мов порожнiй мiшок; губи, давнiше повнi, рум'янi i рiзко викроєнi, посинiли, вiддулися, очi помутнiли i скаправiли. Чотирнадцять лiт вiд роду вона вийшла замуж, по трьох лiтах розвелася з чоловiком, котрий не хотiв її довше при собi держати i кормити. Старцюго єнна вiн взяв iз собою бог знає куди (вiн був мiняйло i їздив однокiнкою по селах, промiнюючи голки, дзеркальця, шила та всяку господарську подрiб за платники); молодший, Герман, лишився при матерi. Йому було тодi пiвтора року, коли його родичi розiйшлися, - вiн не затямив нi вiтця, нi старшого брата, а пiзнiше припадком довiдався, що оба серед чистого поля померли на холеру, де їх найшли аж десь за тиждень коло трупа коня. Взагалi, ростучи в такiй пагубнiй i нездоровiй атмосферi, вiн розвивався дуже поволi i тупо, хорував часто, i найдавнiше враження, яке застрягло йому в пам'ятi, то його грубий животик, в котрий часто штуркали його другi жидики, мов у бубен. Дитинячi забави серед череди голих, заваляних, круглих дiтей пригадуються йому неясно, мов крiзь сон. Дiти бiгають довкола тiсного подвiр'я помiж двома хатами, побравшися за руки, i верещать щосили, - бiгають, доки їм свiт не закрутиться, а тодi покотом падуть на землю. А нi, то бродять по калюжах, талапаються, мов купа жаб, в гнилiй, гарбарським лубом начорно зафарбованiй водi потоку, полохаючи величезних довгохвостих щурiв, що бiгають їм попiд ноги до своїх ям. Виразно нагадує Герман, як не раз качався з другими жиденятами долi берегом в потiк i як старшi жиди, стоячи на мостi, реготалися до розпуку з його грубого, буро-синього животика, до котрого, мов два патички, причепленi були худi довгi ноженята. Ще глибше вбилися йому в пам'ять нiчлiги в тiснiм, поганiм закамарку, разом з десятком таких, як вiн, дитенят, - тотi ночi, проведенi на вогкiй, сирiй пiдлозi, на соломi, що напiв перегнила та кипiла черв'яками i бог знає яким гидом; тотi страшнi ночi, заглушуванi смiхом i плачем дiтей, штурканням, бiйкою та криком жидiвок; тотi безконечнi ночi, котрi вiн проводив скулений в клубок вiд холоду, пiсля котрих вставав рано горючий i червоний по всiм тiлi. Ох, тотi страшеннi ночi дитинячих лiт, що другим свiтять до пiзньої старостi ангельськими усмiхами та поцiлуями матерi, тишею та утiхою, першим i послiднiм щастям життя, - йому вони були першим i найтяжчим пеклом! Його вони до старостi пекли i морозили; сама гадка о них запирала йому дух в грудi, наповнювала його вiдразою, глухою, смертельною ненавистю до всього, що бiдне, обдерте, нужденне, повалене в грязь, придавлене нещастям. Вiн сам не знав, яка тому причина, не знав, ще така молодiсть мусить в кождiм притупити нерви, заглушити голови до тої степенi, що нещастя i плач другого не зможуть його порушити, що вид нужди збудить в нiм тiльки обридження, але немилосердя. Впрочiм, Герман Голйдкремер нiколи й не думав о тiм, не старайся розбирати причиня свого поступовання, а коли не раз бiднi, покривдженi рiпницi з нужденними лицями, в лахах, просяклих кип'ячкою, плакали перед ним, допоминаючися повної плати, вiн сплював, вiдвертався i казав слузi викидати їх за дверi.