Леся Українка - Лісова пісня

Я понесу тебе в зеленi гори, ти ж так хотiла бачити смереки.

М а в к а

Тепер не хочу.

П е р е л е с н и к

Так? А то чому?

М а в к а

Бо вiдхотiлося,

П е р е л е с н и к

Якiсь химери!

Чом вiдхотiлося?

М а в к а

Нема охоти.

П е р е л е с н и к

(улесливо в'ється коло неї)

Линьмо, линьмо в гори! Там мої сестрицi, там гiрськi русалки, вiльнi лiтавицi, будуть танцювати коло по травицi, наче блискавицi!

Ми тобi знайдемо з папоротi квiтку, зiрвем з неба зiрку, золоту лелiтку, на снiгу нагiрнiм вибiлимо влiтку чарiвну намiтку.

Щоб тобi здобути лiсову корону, ми Змiю-царицю скинемо iз трону i дамо крем'янi гори в оборону!

Будь моя кохана!

Звечора i зрана самоцвiтнi шати буду приношати, i вiночок плести, i в таночок вести, i на крилах нести на моря багрянi, де багате сонце золото ховає в таємну глибiнь.

Потiм ми заглянем до Зорi в вiконце,

Зiрка-пряха вдiлить срiбне волоконце, будем гаптувати оксамитну тiнь.

Потiм, на свiтаннi, як бiлявi хмари стануть покрай неба, мов яснi отари, що холодну воду п'ють на тихiм бродi, ми спочинем любо,на квiтчастiм…

М а в к а

(нетерпляче)

Годi!

П е р е л е с н и к

Як ти обiрвала рiч мою сердито!

(Смутно i разом лукаво).

Ти хiба забула про торiшнє лiто?

М а в к а

(байдуже)

Ох, торiшнє лiто так давно минуло!

Що тодi спiвало, те взимi заснуло.

Я вже й не згадаю!

П е р е л е с н и к

(таємничо нагадуючи)

А в дубовiм гаю?..

М а в к а

Що ж там? Я шукала ягiдок, грибкiв…

П е р е л е с н и к

А не приглядалась до моїх слiдкiв?

М а в к а

В гаю я зривала кучерики з хмелю…

П е р е л е с н и к

Щоб менi послати пишную постелю?

М а в к а

Нi, щоб перевити се волосся чорне!

П е р е л е с н и к

Сподiвалась: може, миленький пригорне?

М а в к а

Нi, мене береза нiжно колихала.

П е р е л е с н и к

А проте… здається… ти когось кохала?

М а в к а

Ха-ха-ха! Не знаю!

Попитай у гаю.

Я пiду квiтчати дрiбним рястом коси…

(Подається до лiсу).

П е р е л е с н и к

Ой гляди! Ще змиють їх холоднi роси!

М а в к а

Вiтерець повiє, сонечко пригрiє, то й роса спаде!

(Зникає в лiсi).

П е р е л е с н и к

Постривай хвилину!

Я без тебе гину!

Де ти? Де ти? Де?

Бiжить i собi в лiс.

Помiж деревами якусь хвилину маячить його червона одiж i, мов луна, озивається: "Де ти? Де?.."

По лiсi грає червоний захiд сонця, далi погасає.

Над озером стає бiлий туман.

Дядько Лев i Лукаш виходять на галяву.

Л е в

(сердито воркоче)

Той клятий Водяник! Бодай би всох!

Я, наловивши риби, тiльки виплив на плесо душогубкою, - хотiв на той бiк передатися, - а вiн вчепився цупко лапою за днище, та й анi руш! Ще трохи - затопив би!

Ну й я ж не дурень: як засяг рукою за бороду, то й замотав, як мичку, та ножика з-за пояса, - бiгме, так i вiдтяв би! Та проклята ж пара - штурхiць! - i перекинула човна!

Я ледь що вибрався живий на берег, i рибу розгубив… А щоб ти зслиз!

(До Лукаша).

А тут iще й тебе щось учепило, - кричу, гукаю, кличу - хоч ти згинь!

I де ти длявся?

Л у к а ш

Та кажу ж - був тута, вирiзував сопiлку.

Л е в

Щось довгенько вирiзуєш, небоже, сопiлки!

Л у к а ш

(нiяково)

Або ж я, дядьку…

Л е в

(усмiхнувся i подобрiв)

Ей! не вчись брехати, бо ще ти молодий! Язика шкода!

От лiпше хмизу пошукай по лiсi та розпали вогонь, - хоть обсушуся, бо як його таким iти додому?

Поки дiйдем, ще й тая нападе - не тута споминаючи, цур-пек! - а потiм буде душу витрясати…

Лукаш iде в лiс; чутно згодом, як вiн хряскає сухим гiллям.

Д я д ь к о Л е в

(сiдає пiд дубом на грубу коренину i пробує викресати вогню, щоб запалити люльку)

Аякже! викрешеш! i губка змокла… i трут згубився… А, нема на тебе лихої трясцi!.. Чи не наросла на дубi свiжа?

(Обмацує дуба, шукаючи губки).

З озера, з туману, виринає бiла жiноча постать, бiльше подiбна до смуги мли, нiж до людини; простягненi бiлi довгi руки загребисто ворушать тонкими пальцями, коли вона наближається до Лева.

Л е в

(усмiхнувшись)

Се що за мара?

Ага! вже знаю. Добре, що побачив!..

(Оговтавшись, виймає з кошеля якiсь корiнцi та зiлля i простягає назустрiч марi, немов боронячись вiд неї.

Вона трохи вiдступає.

Вiн прочитує, замовляючи, дедалi все швидше).

Шiпле-дiвице,

Пропаснице-Трясавице!

Iди ти собi на куп'я, на болота, де люди не ходять, де кури не пiють, де мiй глас не заходить.

Тут тобi не ходити, бiлого тiла не в'ялити, жовтої костi не млоїти, чорної кровi не спивати, вiку не вкорочати.

Ось тобi полинь - згинь, маро, згинь!

Мара подається назад до озера i зливається з туманом.