Леся Українка: Бояриня

О к с а н а

Нi, нi, сього не буде, я вже певна.

С т е п а н (жартуючи)

Здається, панночка не радi з того?

Коли б ще й гарбуза не покотили?..

О к с а н а

Та годi! Що за жарти?

С т е п а н

От нiяк не догоджу тобi словами! Добре ж, не буду говорити, коли так!

(Без слiв пригортає й милує її. Вона спершу пручається, потiм пiддається його пестощам).

Г о л о с м а т е р i (з будинку)

Оксано! Годi вже там поливати!

Вже пiзно!

О к с а н а (кинулась)

Мати кличуть.

(Зривається йти).

С т е п а н (утримує її. Пристрасно)

Ще хвилинку!..

Хвилоночку!

О к с а н а

Я вийду ще до тебе, як мати ляжуть спати.

С т е п а н

Вийди, люба!

Я виглядатиму тебе до свiта!

Г о л о с м а т е р i

Оксано, де ти?

О к с а н а

Ось я йду, матусю!

(Ще раз на прощання обiймає Степана i йде до будинку).

Свiтлиця у Степановiм дому прибрана по-святковому. Знадвору чутно гомiн дзвонiв. М а т и Степанова i О к с а н а увiходять убранi по-вкраїнськи, - мати в намiтцi i в темнiй сукнi з широким виложистим комiром. Оксана в кораблику, в шнурiвцi та в кунтушi.

М а т и (сiдає на ослонi, важко дишучи)

Спочину трохи, поки йти у терем…

Стара… не носять ноги…

О к с а н а (сiдає поруч)

Ви, матусю, казали б лiжко перенести в дiл, бо вам сутужно лазити на сходи.

М а т и

Ой нi, голубонько, нехай вже там, у теремi… Тут, на Москвi, не звичай, щоб жiнка мешкала на долi. Скажуть: ото, стара, а звичаю не тямить.

О к с а н а

Ви ж не в тутешнiх звичаях зросли.

М а т и

То що? Вони, Оксанко, не питають, хто як там зрiс… Адже ми тута зайди, - з вовками жий, по-вовчи й вий.

О к с а н а (зо смiхом)

Ой лихо! чи тобто й я по-вовчи маю вити?

М а т и

А ти б як думала? Сьогоднi в церквi що шепоту було навколо нас:

"Черкашенки! Хохлуши!"

О к с а н а (трохи посмутнiвши)

Та… я чула… грiха десь не бояться: в церквi божiй, замiсть молитися, людей все гудять, а ще й виносяться так благочестям поперед нас…

М а т и

Так скрiзь воно по свiтi: що сторона - то звичай, а що город - то й норов, кажуть люди. Дивно їм на наше вбрання. Тут жiнки зап'ятi, а ми, бач, не вкриваємо обличчя.

О к с а н а

Чи ми ж туркенi?

М а т и

Хай господь боронить!

Воно ж пак i московки не туркенi, а так чомусь ото в них повелося.

Та вже ж як ти бояриня московська, неначебто воно тобi й годиться вбиратися по-їхньому.

О к с а н а

А ви ж?

Адже ж i ви бояринова мати.

М а т и

Що мати, то не жiнка. Люди бачать, що я вже лагоджусь у божу путь, то де ж таки менi мiняти вбори.

(З лагiдним i журливим усмiхом).

Не варт уже й справляти щось нового.

Адже й старенький мiй - нехай царствує! - в козацькому жупанi вiк дожив, так i на смерть його я нарядила - в мережану сорочку…

(Втирає хустинкою очi. Оксана, зворушена, дивиться на неї. Коротке мовчання).

О к с а н а

I навiщо

Степан убрався в те боярське фантя?

От як стояв зо мною пiд вiнцем у кармазиновiм жупанi, мамо, ото був…

(Засоромившись, уриває).

М а т и (добродушно киває їй головою)

Та, либонь, був до сподоби тодi комусь…

(поважнiше)

Проте ж не можна, дочко, йому царського нехтувати вбрання.

О к с а н а

А батько ж…

М а т и

Батько, донечко, старий i немiчний вже був, коли назвався боярином. Не трапилось йому виходити вже й з дому пiсля того.

Степан же й на царськi беседи ходить, i в думу, i в приказ.

О к с а н а

Хiба ж то сором, якби вiн по-козацькому вбирався?

М а т и

Не то що сором… От чудна ти, доню, уже ж таки твiй чоловiк боярин, а не козак, чи ти ж не розумiєш?

О к с а н а (смутно)

Чому не розумiю?..

М а т и

Отже, бачиш, я й Ганну по-московському вбираю, бо Ганнi вже судилась тута пара, вона вже ж не поїде на Вкраїну.

О к с а н а

Чому ж її Степан не взяв з собою, як був у.нас?

М а т и

Та дiвцi мандрувати неначе неподоба; скажуть люди:

"Поїхала там женихiв ловити".

Нехай вже тута шарахвани носить, коли судилося.

О к с а н а

Та ще дiвочий той шарахван неначеб форемнiший, а що жiночий, то такий бахматий та довгий-довгий, мов попiвська ряса!

Аж сумно, як се я його надiну?

Ото й на голову такий пiдситок надiти треба? Зап'ясти обличчя?

М а т и

Та вже ж не як.

О к с а н а (помовчавши, нiяково)

Боюся я, матусю.

М а т и

Чого ти, донечко, скажи, чого?

О к с а н а

Та нiяк мовити…

М а т и

Ти не соромся.

Вже ж я тобi за рiдну матiр тута.

О к с а н а (цiлує їй руку)

Так, матiнко. То я… собi гадаю… коли б я не спротивилася часом,

Степановi в такiй одежi…