Іван Котляревський - Наталка-Полтавка

Н а т а л к а. В надежду на бога. Лучче посiдiю дiвкою, як пiду замуж за таких женихiв, як на менi сватались. Уже нiчого сказать - хорошi люди!

Т е р п и л и х а. А чому й нi? Дяк тахтауловський чом не чоловiк? Вiн i письменний, розумний i не без копiйки. А волосний писар i пiдканцелярист Скоробрешенко - чому не люди? Кого ж ти думаєш -може, пана якого або губерського панича? Лучче б всього, якби вийшла за дяка, - мала б вiчний хлiб; була б перше дячихою, а послi i попадею.

Н а т а л к а. Хотя б i протопопшею, то бог з ним! Нехай вони будуть розумнi, багатi i письменнiйшi од нашого возного, та коли серце моє не лежить до їх i коли менi вони осоружнi!.. Та i всi письменнi - нехай вони собi тямляться!

Т е р п и л и х а. Знаю, чом тобi всi не люб'язнi; Петро нав'яз тобi в зуби. Дурниця все те, що ти думаєш; чотири годи уже, як об нiм нi слуху нема, нi послушанiя.

Н а т а л к а. Так що ж? Адже i вiн об нас нiчого не чує, та ми живемо; то i вiн жив i так же пам'ятує об нас, та боїться вернуться.

Т е р п и л и х а. Ти не забула, як покiйний твiй батько напослiдок не злюбив Петра i, умираючи, не дав свого благословенiя на твоє з ним замужество; так i мого нiколи не буде.

Н а т а л к а (подбегает к матери, схватывает ее руку и поет).

Ой мати, мати! Серце не вважає,

Кого раз полюбить, з тим i умирає.

Лучче умерти, як з немилим жити,

Сохнуть з печалi, щодень сльози лити.

Бiдность i багатство - єсть то божа воля;

З милим їх дiлити - єсть щаслива доля.

Ой хiба ж я, мати, не твоя дитина,

Коли моя мука тобi буде мила?

I до мого горя ти жалю не маєш,

Хто прийшовсь по серцю, забуть заставляєш!..

(Пропевши, говорит).

О мамо, мамо! Не погуби дочки своєй! (Плачет).

Т е р п и л и х а (с чувством). Наталко, схаменись! Ти у мене одна, ти кров моя: чи захочу я тебе погубити? Убожество моє, старость силують мене швидше замуж тебе оддати. Не плач, дочко! Я тобi не ворог. Правда, Петро добрий парубок, та де ж вiн? Нехай же прийде, нехай вернеться до нас; вiн не лежень, трудящий, з ним обiднiти до злиднiв не можна. Але що ж! Хто вiдає - може, де запропастився, а може, i одружився де, може, забув i тебе. Тепер так буває, що одну нiбито любить, а о другiй думає.

Н а т а л к а. Петро не такий; серце моє за його ручається, i воно менi вiщує що вiн до нас вернеться. Якби вiн знав, що ми тепер так бiднi - о, з кiнця свiта прилинув би до нас на помощ.

Т е р п и л и х а. Не дуже довiряй своєму серцю: сей вiщун часто обманює. Придивися, як тепер робиться в свiтi, та i о Петрi так думай. А лучче, якби ти була менi покорна i мене послухала.

Чи я тобi, дочко, не добра желаю,

Коли кого зятем собi вибираю?

Ой дочко, дочко! що ж мнi начати?

Де ж люб'язного зятя достати?

Петро десь блукає, може, оженився,

Може, за тобою не довго журився.

Ой дочко, дочко! що ж мнi начати,

Де ж люб'язного зятя достати?

По старостi моїй живу через силу,

Не дождавшись Петра, пiду i в могилу.

Ой дочко, дочко… и проч.

Тебе ж без приюту, молоду дитину,

На кого оставлю, бiдну сиротину?

Ой дочко, дочко… й проч.

Ти на те ведеш, щоб я не дождала бачити тебе замужем, щоб через твоє упрямство не дожила я вiку: бiдность, сльози i перебори твої положать мене в домовину. (Плачет).

Н а т а л к а. Не плачте, мамо! Я покоряюсь вашiй волi i для вас за первого жениха, вам угодного, пiду замуж; перенесу своє горе, забуду Петра i не буду нiколи плакати.

Т е р п и л и х а. Наталочко, дочко моя! Ти все для мене на свiтi! Прошу тебе: викинь Петра з голови - i ти будеш щасливою. Але хтось мелькнув мимо вiкна, чи не йде хто до нас?

(Уходит).

Наталка (одна)

Трудно, мамо, викинуть Петра iз голови, а iще труднiше iз серця. Но що робить!.. Дала слово за первого вийти замуж - для покою матерi треба все перенести. Скроплю серце своє, перестану журитись, осушу сльози свої i буду весела. Женихи, яким я одказала, в другий раз не прив'яжуться; возному так одрiзала, що мусить одчепитися; бiльше, здається, нема на примiтi. А там… ох!.. Серце моє чогось щемить… (Приметя приближение к двери, садигся за роботу).

Наталка, Терпилиха и выборный.

В ы б о р н ы й. Помагай-бi, Наталко! Як ся маєш, як поживаєш?

Н а т а л к а. Ат, живемо i маємося, як горох при дорозi: хто не схоче той не вскубне.

Т е р п и л и х а. На нас, бiдних i безпомощних, як на те похиле дерево, i кози скачуть.

В ы б о р н ы й. Хто ж тобi виноват, стара? Якби оддала дочку замуж, то i мала, хто вас обороняв би.

Т е р п и л и х а. Я сього тiлько i хочу, так що ж…