Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки Повість-хроніка

- Ви, Онисіє Степанівно, мов лісова Діана! - ні з сього ні з того вихопився Балабуха та й почервонів і замовк.

Онися липнула на його здивованими очима. "Чи він сміється з мене, чи говорить вже дуже по-вченому", - подумала Онися й мовчала. Балабуха й сам схаменувсь і втямив, що він виявив свою палку мрію, яка була зовсім не до речі, що треба було говорити зовсім не таким академічним язиком.

- Ви, Онисіє Степанівно… я… ви… - знов почав Балабуха, - як побачив я вас, то мені став світ немилий!

- Хіба я така страшна, що вже й світ вам зав'язала! - одрубала Онися сміливо.

- Ви жартуєте? Краса страшна, - це правда; але так, як були страшні для людей давні боги, як страшний бог, - почав філософствувати Балабуха. - Ваші чорні брови, неначе гострі стріли в Купідона, - кого вразять, той вже навіки ваш.

- У кого ж то були такі стріли? Ви, мабуть, говорите про своїх вчителів? - обізвалась Онися.

- O sancta simplicitas! 3 Яка ти часом буваєш гарна своєю таки простотою! - промовив неначе сам до себе Балабуха.

"Чи він оце сміється з мене, чи глузує, що він вчений, а я проста", - подумала Онися й почала сердитись.

- Ви так говорите по-письменному, що я нічого не второпаю, - говоріть-бо по-людській! - сказала Онися.

- Чи вже ж пак ви не розумієте, що я вас люблю, а коли ви мене любите, то я ладен хоч і сьогодні до вас старостів слати, - сказав Балабуха й сам здивувався, що він сказав ці слова так дуже просто й ясно, й ні кришки не по вченому.

- Так би ви й сказали, то я б знала, про що п'ється, - сказала Онися й засміялась, ні трішечки не засоромившись; вона чула такі речі, може, десятий раз.

Балабуха осміхнувся. В його рот розтягся, а по обидва боки рота з'явились по два пружки, неначе по дві іжиці. В академії студенти через ці пружки жартували з Балабухи й говорили, що як він засміється, то в його по один бік рота набігають супини, а по другий - герундії. Онисі здалося, що Балабуха дивиться на неї згорда й сміється з неї.

"Потривай же ти, академісте! Я ж тобі накладу в віз таки правдивих гарбузів", - подумала Онися, і в неї з'явилась і справді думка пожартувати з академістом, накласти йому в віз тої "хрусти". Онися сама до себе зареготалась од своєї несподіваної думки.

- Чого ви смієтесь? Чи ви такі веселі та щасливі? - питав Балабуха, й собі осміхаючись.

Рипнули двері з сіней. В хату ввійшла матушка. Вона вгляділа, що молоді люди обоє сміються, й подумала, що вже все скінчилось до ладу, як слід.

- Оце я будила, будила свого старого, та й не добудилась, - весело промовила матушка, - коли ваша ласка, випиймо по чарці та ходім до пасіки в садок, - може, гуртом розбудимо старого.

Матушка налила по чарці, випила сама й почастувала Балабуху. Балабуха стукнув чарку до дна і в смак з'їв пирога, неначе після дуже важкої, але добре скінченої праці.

- Може, вип'ємо ще по другій? - спитала матушка.

- Ні, спасибі вам, паніматко, - весело сказав Балабуха, - est modus in rebus 4, як казав Горацій, - є міра для всього.

- Ви все по-вченому говорите, а ми люди прості й просто горілочку п'ємо, - сказала матушка.

Матушка взяла пляшку й тарілку з пирогами й повела Балабуху в садок. Онися вискочила в кімнату, зачинила за собою двері й перекривила Балабуху перед дверима, вивернувши з усієї сили спідню губу.

Зараз за домом ріс старий розкішний сад. Старі яблуні, груші та черешні густо вкривали терасу, як старий ліс. Під густими гілками по чистій, як оксамит, траві була протоптана стежка до пасіки. Од тераси гора круто спускалась до самої Росі, а по горі, неначе випадком причеплені, стриміли старі груші та яблуні. З гори було видно до самого низу старі стовбури дерева, котрі ніби підпирали гущавину гілля та листу, неначе зелену стелю. В одному місці на краю тераси розрослись густі сливи, як молодий ліс. В кінці садка густий вишник неначе вхопився за крутий бік гори й повис над кручею, як густе зелене руно. Сонце повернуло на захід і кинуло світ збоку. Гаряче проміння вдарило в бік гори, розсипало золото по зеленому косогорі, пронизало сад наскрізь золотими нитками, пронизало кожну гілку, кожний листок, облило світом старі стовбури, лягло на зеленій крутій горі довгими золотими пасмами. Уся гора, ввесь садок світився й блищав наскрізь з верху до низу. Очі тонули в зелено-золотій глибині й спинялись на густих зелених вербах над водою, на блискучій тихій воді. А за Россю, на подолі, ніби спочивав густий дубовий ліс, як темно-зелений оксамитовий килим, в котрого темно-зелені верхи були облиті сонцем.

- Який у вас, паніматко, рай! - крикнув Балабуха, заглянувши з тераси наниз в зелено-золоту безодню. - Мені здається, що Адам позавидував би, якби побачив ваш садок.