Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки Повість-хроніка

- А що, Марку Павловичу, гарний образ? - спитав отець Степан.

- Хто його зна… Диякон дуже малий, неначе дівчина, а Андрей чогось неначе дуже лютий, неначе хоче битись, - сказав несміливо Балабуха. От вигадали! Тим вченим скрізь недогода! Такі образи хіба в Лаврі знайдете, - сказав гордо отець Степан. - От подивіться ж ще на цей образ!

На образі Ілія тікав на небо на страшних баских конях з огнястими червоними гривами. Іскри сипались з рота в коней, а з ніздер та з вух летів клубками дим. Червона одежа падала на землю просто на Єлисея, котрий перекинувся на спину, задравши догори руки й ноги.

- Щось тут багато вже вогню, неначе в казках розказують про якихсь коней, що дишуть вогнем, - сказав Балабуха.

- Ет, Марку Павловичу! Я думав, ви нас похвалите, а ви ні се ні те говорите, - сказав отець Степан з досадою, махнувши рукою, й побіг хутчій з церкви. За ним вийшла матушка й Балабуха.

- Хотів вам показати "Неопалиму купину" в олтарі, та вже не покажу. Ви нас осмієте, - сказав отець Степан, прямуючи через цвинтар в садок.

Тим часом як старий Прокопович показував Балабусі образи, Онися встругнула й справді Балабусі штуку. Вона посадила погонича в пекарні полуднувати й послала дівчат на город вирвати два гарбузи. Дівчата, ладні на такі штуки, побігли на город і принесли два здорові гарбузи, ще й кілька маленьких.

- Підіть, дівчата, та вкиньте цьому паничеві в віз оці гарбузи, та добре замостіть в сіно, в задок, на самісіньке дно, - сказала Онися.

- Ми, Онисю, вкинемо в віз одного гарбуза паничеві, а другого для погонича почепимо під возом, під передком, - сказали наймички.

- Про мене, й почепіть, та тільки добре прив'яжіть, щоб додому довезли, - сказала Онися, сміючись.

Дівчата достали мотузка, оперезали кругом білого гарбуза й понесли до воза. Одна наймичка помостила гарбуза в задку, на самому дні під сіном, ще й маленьких гарбузів накидала, а друга полізла під віз і причепила гарбуза до підтоків. З реготом вони побігли до хати, нагинаючись попід тином, ще й принесли два маленьких гарбузці, як двоє яблучок. Онися побігла в сіни й поклала ті гарбузці в кишеню Балабушиної хламиди.

Після такої штуки Онися накрила в світлиці стіл і поставила полудень. Сінешні двері од задвірку рипнули. В сіни ввійшли Прокоповичі з гостем. Проти їх з світлиці вийшла в сіни Онися, червона, як маківка, з веселими, блискучими, насмішкуватими очима.

- А я, мамо, вже полудень зготувала, - сказала Онися до матері.

- Добре зробила, моя доню! Бо вже час полуднати, - сказала Прокоповичка.

- О, з вас добра господиня буде, - сказав поважним тоном Балабуха, поглядаючи на Онисю як на свою будущу господиню. - Мабуть, ви через те господарювання й не вийшли до нас у пасіку.

- Коли бджіл боюсь, - сказала Онися, ледве здержуючи сміх.

- Вас і бджоли не покусали б: подумали б, що ви квітка, - сказав комплімент Балабуха.

Увійшли в світлицю й сіли за полудень. Знов пішла кругом чарка. Печена курка й пироги пощезали з тарілок. Після полудня Онися винесла на тарілці пляшку наливки. Прокоповичі частували гостя дуже привітно, як свого зятя, й просили частіше навідуватись до їх. Матушка розвела розмову про своє господарство, перелічила воли, корови, вівці, навіть свині, перелічила улики в пасіці й навіть натякнула на сотню карбованців, заховану в спряту - в скрині. Балабуха слухав, розправляючи високі коміри, й скоса водив очима за тонким станом Онисі, котра бігала то з кімнати в світлицю, то з світлиці в кімнату.

Перед вечором Балабуха почав прощатись. Прокоповичі випровадили його в ганок. Матушка винесла на ганок на тарілці пляшку з наливкою. Ще випили по чарці на ганку, й Балабуха розпрощався. Візок загойдався й залушав під ногами академіста. Коники рушили з двору. Балабуха з-за двору ще раз зняв картуза й низенько поклонився просто до Онисі. Онися закрила губи рукавом і насилу здержала сміх, а наймички виглядали в вікна з пекарні й реготались так, що на їх очах повиступали сльози.

Надворі було тихо. Жара спадала. Од садків, од верб лягли тіні й наче повівали на шлях холодком. Балабуха їхав улицями, попід високим гіллям садків, котрі виглядали з-за тинів.

"Музо моя, богине моя! - думав Балабуха, пригадуючи собі Онисю. - Яка ж ти гарна! Які поетичні думи ти навіваєш на мене!"

Балабуха почутив, ідо під ним лежить щось тверде й таки добре муляє.

- Але як же оце ти погано вимостив! Я чогось усе з'їжджаю на один бік, - сказав Балабуха до погонича, пересовуючись з ями на другий бік.