Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки Повість-хроніка

"Діана, щира Діана! Висока, рівна, стан тоненький, ніжки маленькі, пальці класичні, тонкі, довгі. Ой муляє ж, бий його сила божа!" - І Балабуха знов підсунувся вище й почав вгнізджуватись, як квочка в гнізді.

- А що, паничу, мені здається, що ми тут не оженимось, - сказав понуро погонич.

- Чому ж так? Певно, ти не оженишся, але я оженюсь.

Ба й ви не оженитесь! - сказав сумно погонич. Та чому ж так? - сказав Балабуха, осміхнувшись.

- Бо мене чорт зна як нагодували, - і чарки горілки не дали. Я зовсім голодний.

- Ну, це ще невелика біда. Зате мене нагодували й напоїли, аж у голові гуде.

Край села стояла корчма. Візок котився до корчми.

- Паничу, купіть оселедця та чарку горілки, бо, їй-богу, їсти хочу! - сказав погонич.

- Добре! Спиняй коні! Я й сам ладен випити чарку,- сказав Балабуха.

Погонич спинив коні. Балабуха гукнув на жидівку і звелів їй винести оселедця, паляницю та горілки.

Тим часом свині збіглись до воза й чогось усе лізли під віз. Погонич махав та стьобав по їх спинах батогом, а вони уперто таки лізли під колеса.

- Якого це дідька вони лізуть під віз? - крикнув Балабуха.

Погонич пополуднував. Випили по чарці й поїхали. Всі свині кинулись бігти за возом, як собаки.

- Що це за напасть! Свині біжать за возом, - сказав Балабуха, протираючи очі.

Балабуха згадав, як він в академії з студентами пив три дні й три ночі й до того допився, що за ним увечері по Братському монастирі ніби все бігали свині й хапали його за поли. Згадавши ті страхи, Балабуха трохи стривожився.

- Чи то свині, чи собаки біжать за возом? - спитав він у погонича.

- Авжеж свині, а що ж більше, як не свині, - сказав погонич, обертаючи голову.

- Що воно там в нечистого муляє? Чи не вкрав ти часом чого та сховав під мене? А стань!

Погонич спинив коні. Балабуха підвівся, почав розгрібати сіно й вглядів щось кругле та здорове.

- А бач, украв, та не вмів сховати, - сказав докірливо Балабуха.

- Хто? Я? - крикнув погонич і скочив з козел. - Та нехай мене святий хрест поб'є, коли я що вкрав.

Погонич прибіг до воза, засунув руки в сіно й витяг гарбуза. І панич, і погонич пороззявляли роти і тільки дивились на те диво.

- От вам і гостинець! Я ж казав, що нам більше не їздити до цієї панни, - крикнув погонич і хрьопнув гарбузом об землю, аж з його кишки вискочили.

Свині кинулись до гарбуза, а люди коло шинку зареготались.

- Сідай швидше та поганяй! - крикнув Балабуха на погонича.

- Постривайте, ще визбираю маленькі гарбузці, щоб додому не везти.

Погонич вибирав з сіна гарбузці й викидав на шлях. В Балабухи душа неначе вмерла. Він зблід, потім почервонів, потім знов зблід. Погонич сів і погнав коні.

"Ой ви, Єви! Ой ви, спокусительки! Це не Діана, - це фурія, аспид, василіск! Чом же ти мені просто не сказала, що не підеш за мене?" - Гордий студент обидився на смерть. Уся любов його зникла, неначе погонич викинув її з гарбузами на шлях.

- От тобі на! Поїли свині нашу коляду! - промовив сам до себе погонич. - А я думаю, чого то наймички регочуться, аж на комин спинаються, та все на мене скоса поглядають. Та й прокляті ж тут в Чайках дівчата.

- Що прокляті, то правда! - обізвався Балабуха.

Вже сонце заходило, як Балабуха доїжджав додому, до села Хильок. Те сільце неначе хто вкинув в глибокий яр. Кругом яру стриміли круті гори й тільки розступились трошки в одному місці, де блищав ставочок. На дні тієї щілини був мочар, росла осока та очерет, так що ніяк не можна було тудою прокласти шлях. В Хильки треба було спускатись з невисокої, але дуже крутої гори.

Тільки що віз почав спускатись, з-під воза обірвався гарбуз і покотився рядом з возом з гори, неначе наввипередки.

- Паничу! Знов гарбуз ганяється за нами! - крикнув здивований парубок, тикаючи на гарбуз пужалном.

Балабуха глянув і не пойняв би віри своїм очам, якби на гарбуза не показував погонич. Коні вбігли просто в царину в одчинені ворота, а гарбуз за возом покотився й собі через ворота.

- Паничу, загубили гарбуза! - крикнув непоміркований царинник і побіг ловити гарбуза, щоб догодити своєму паничеві.

- О єхидна, о мегера! О породіння сатани! Це не Венера, - це сам сатана в плахті! Побий тебе громокидач з Олімпу стрілами, з твоїми чорними бровами. Ой відьма ж! Певно, родима відьма! Умудрилась причепити під возом гарбуза!

Балабуха приїхав додому неначе вбитий. Мати вибігла на ганок стрічати академіста. Балабуха став у ганку й почав трусити свою довгу шинелю. З кишені повипадали маленькі гарбузці.