Іван Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки Повість-хроніка

Була неділя. Прокоповичі тільки що пообідали. Старий панотець пішов в пасіку й ліг в катразі спати. В кімнаті сиділи мати й дочка та лузали насіння. Вони розмовляли за паничів, що приїжджали до Онисі Степанівни.

- А що пак, дочко, оце будемо діяти? Чи швидко підемо заміж, чи ще довгенько будемо перебендювати? - спитала мати в дочки.

- Про мене, мамо, йдіть собі заміж хоч і сьогодні, - сказала дочка осміхаючись.

- Цур дурної-навісної! Хіба ж я оце за себе говорю? - сказала мати.

- А то ж за кого? - спитала дочка.

- Та за кого ж пак, як не за тебе!

- За мене?.. Як за мене, то не знаю, - сказала дочка, закопиливши спідню губу.

- А хто ж повинен знати, як не ти? Це ж твоє діло, а не моє. Мені з твоїми женихами не жити. Чи вже ж мало їх до нас навідувалось?

- Та мене ж, мамо, хвалити бога, ніхто не об'їхав білим конем, - сказала дочка, - але, мамо, сказати по щирій правді, моїх женихів хоч по сім за цибулю продавай на богуславському ярмарку, та й то ніхто не купить…

- Ну, це вже твої вигадки! Не всіх таки продаси по сім за цибулю. Вже одного академіста Балабуху не продаси й за сім цибуль.

- Я б, мамо, його й дурно оддала, аби він тільки не їздив до нас, одчепився од мене.

- Але й вередлива ж ти, - нема де правди діти. Балабуха чоловік вчений, займе добру парафію, буде благочинним, а може, і протоєреєм.

- Про мене, нехай буде й архієреєм: коли ж, мамо, в його такі губи, що неначе він все чогось з людей кривиться.

- От і вигадала. Які ж у його губи? Такі, як в усіх людей.

- Коли ж, мамо, як він сміється, то якраз так, наче титарева коняка сміється до нашого рябого коня. А що вже гордий та гоноровитий!..

Не встигла Онися скінчити розмови, як за двором затарахкотів віз. Загавкали собаки й кинулись за двір. Мати й дочка вибігли з кімнати в світлицю й кинулись до вікон. В ворота в'їжджав богуславський візок, обшитий лубками. 3а двома кінськими головами та шиями в шлеях було видно здорову постать академіста Балабухи. Балабуха сидів на візку, неначе копиця сіна, в літній синій шинелі з таким довгим коміром, що він закривав його широку спину й теліпавсь позад візка, закриваючи колеса сливе до маточин. Візок став під коморою. Балабуха взявся обома руками за полудрабки й майнув на повітрі, задираючи ноги через полудрабок. Візок залущав в його руках і розігнувся, як личана колиска.

- Ой паничу, помаленьку злазьте, бо воза поламаєте! - сказав погонич, оглядаючись. - Знов нас батюшка лаятимуть, як лаяли за того воза, що ви розтрощили торік.

- Розкажи своєму батькові! - сказав Балабуха й, закинувши ноги через полудрабок, скочив додолу. Його здорова, важка постать аж гупнула, неначе хто кинув на землю лантух пашні.

- От тобі на! - сказала Онися, заглядаючи в вікно. - За вовка промовка, а вовк у хату.

- Йди, дочко, та причепурись! - сказала мати. - Надінь товсте намисто та квітки на голову.

- Намисто надіну, й квітки надіну, а Балабусі, надісь, дам гарбуза, - сказала Онися, сміючись і втікаючи в кімнату.

- Годі, моя дитино, гарбузувати! Треба ж колись будлі-кого покохати та й заміж піти, - тихо промовила мати.

Балабуха стояв коло воза, а йому під ноги кидались, як скажені, три собаки. Наймичка вибігла з ломакою й прогнала собак. Балабуха, ледве соваючи ногами, посунув до хати. В сінях він зняв з себе шинелю й картуз і кинув на довгу скриню; потім витяг з кишені червону хустку, висякав носа й пішов в світлицю.

В світлиці не було нікого. Балабуха знов витяг з кишені хустку, нащось знов втер носа, тричі кашлянув і почав тихою ходою ходити по світлиці од кутка до кутка, поглядаючи то на двері в кімнату, то на свої широкі, на корках, чоботи, пошиті "в рант", як тоді казали. Світлиця була просторна, з малими вікнами на чотири шибки. Дві стіні були суспіль завішані образами, неначе іконостас. В одному кутку висів під самою стелею здоровий образ Печерської богородиці, в другім кутку - Почаївської. Перед образами висіли лампадки, а на образах біліли довгі рушники розкішно повишивані лапатими квітками та дрібними взорцями. Під самісінькою стелею висіли, суспіль один коло другого, великі образи, а під ними висів другий рядок трохи менших. На стіні коло дверей на картинах чорніли постаті якихсь архієреїв та ченців в клобуках та мантіях. Картини висіли навіть над дверима. На тій стіні, де були двері в кімнату, висів здоровий, під саму стелю, килим. На килимі були виткані не квітки, а якісь дуже ясні, ніби квітчасті плями або червоні та білі латки, а кругом їх замість листя, вились якісь ніби курячі та гусячі лапки. Тут стояла проста канапа, прикрита килимом. Кругом світлиці стояли прості, непомальовані, з високими спинками стільці, білі, чисто вимиті. В кутку коло порога стояла шафа з скляними дверима, на два етажі, помальована синьою фарбою. За скляними дверцями стояли чудернацькі пляшки та жбани. На дверях був намальований Авраам з здоровим ножем в руках, що налагодивсь заколоти на жертву Ісаака, а на других - козак-запорожець з пляшкою в одній руці й з чаркою в другій.