Iван Нечуй-Левицький - Хмари

- Та про мене! Але, будь ласка, Дувиде! позич два карбованцi й вiзьми в заставу кожух тiльки до покрови, - прохав Бубка.

- Як тривога, то й до бога, а як по тривозi, то й по бозi. Будь ласка, Дувиде…

- А де ж я в свiтi божому достану? В кого ж я позичу? - бiдкався Бубка.

- Я тобi, Олексо, скажу от що: їж борщ iз грибами, держи язик за зубами. А то другий раз i шага не позичу, Як оддаси до покрови три карбованцi, то позичу.

- Та оддам! тiльки дай!

I пiшов Бубка з шинку без кожуха… й без поля. Тим часом Радюк побiг з шинку навздогiнцi за Те-решком Бубкою. Новий тип з народу дуже його зацiкавив. Вiн пiшов вулицею попiд густими вербами. Там в густiй тiнi стояла чимала купка хлопцiв. Деякi поспирались на тин i лузали насiння, деякi стояли купами, понакидавши свити на плечi. Один парубок вилiз i сiв на тину. Терешко Бубка поминув парубкiв, дивлячись набiк, i навiть не поздоровкався. Парубки почали його навмання зачiпать.

- Хоч i вбрався Бубка в козачину, а все-таки од Варки гарбуза потягне! - крикнув той парубок, що сидiв на тину. - Терешку! кланялась тобi Варка й казала, щоб ти сьогоднi вийшов на вулицю! А гарбуза не хочеш? га? Знаєш, вражий сину, де раки зимують, а гарбуза все-таки потягнеш! - гукнули хлопцi здалеки.

Бубка пiшов помалу й не оглянувся. Вiн справдi топтав стежку до Варки Онойкiвни. Онойко був перший багатир на селi.

Радюк догадався, що в Бубки є роман, що вiн залицяється, i йому дуже схотiлось вислiдить це. Те мiсце пiд вербами було мiсцем задля вулицi. Там найбiльш збиралось хлопцiв i дiвчат ввечерi. Онойкова хата стояла недалечко од того мiсця.

Того-таки вечора Радюк одягся зовсiм по-парубоцькому, надiв наймитову шапку й пiшов пiд верби. Улиця вже збиралась. Дiвчата сидiли на горбку пiд вербами й спiвали пiсень. Парубки потяглись до їх з усiх бокiв: йшли вулицею, городами, лiзли через тини. Деякi вже обстали купу дiвчат навкруги й жартували. Радюк минув улицю; його нiхто не впiзнав.

Дiйшовши до Онойкової хати, Радюк вглядiв Варку. Вона стояла коло перелаза й лузала насiння. Варка була висока, рiвна, як тополя, чорнобрива й рум'яна. Гарний дорогий горсет, тонка вишивана сорочка, товсте добре намисто, срiбнi й позолоченi дукачi, червонi сап'янцi на ногах - все це показувало, що вона й справдi була багатого батька дочка. Вся її голова була в квiтках. Варка держала в лiвiй руцi хусточку.

З другого боку вулицi йшов Терешко Бубка. Поруч з ним iшов парубчак в картузi, в крамнiй сiрiй козачинi, пiдперезаний червоним поясом: то був приятель Бубчин, що вчився в школi вкупi з ним. Вони вглядiли Онойкiвну й попростували до неї.

- Моє поштенiе! - промовив Бубка, здiйнявши картуза, i простяг до неї руку.

Варка руки не подала, лузала мовчки насiння й голову одвернула. Можна було дiзнаться, що Бубка топче стежку до Варки надаремно.

- Чом же не подаєте менi руки, Варваро Омелькiвно?

- Хiба ж я свята, щоб мене Варварою звали? Мене звуть Варкою.

- Про мене, нехай ви будете й Варка.

- Оце, ви та ви! неначе я тiтка твоя абощо! - промовила Варка.

Бубка взявся в боки, i його товариш взявся в боки. Вони позадирали голови, неначе москалi на муштрi. Варка й не глянула на їх обох та все дивилась на ворота.

- Та хоч подивiться-бо на мене! - зачiпав Бубка.

- Хiба я тебе зроду не бачила? Вже поночi надворi: хоч i подивлюсь, то тебе не побачу, який ти з лиця.

- Iзвольте вам насiння або горiхiв.

- Не треба менi твого насiння або горiхiв.

- Так от я вам, Варваро Омелькiвно, купив цукеркiв. Я знаю, з ким маю дiло, - промовив Бубка.

- Не треба менi й цукеркiв. Як схочу, то й сама куплю.

Бубка достав з капшука тютюну, оддер клапоть простого товстого паперу й зробив папiросу. В повiтрi засмердiло смалятиною й мархоткою.

- Чи дозволите ж з вами трохи постоять?

- Про мене, стiй тут хоч i до свiту.

- Чи дозволите ж побалакать?

- Говорила покойна до самої смертi, та все чортзна-що! Але вже пiзно. Мати вийдуть з хати, то ще й будуть мене лаять.

- Лаяться - то вже материне дiло. А ви ж на мене не сердитесь?

- Чого ж менi сердиться? Я не лиха. Йдiть лишень ви обидва на вулицю. Там багато гарних дiвчат; там ваше мiсце.

- Ой, не там-бо наше мiсце! Чи то ж можна, щоб ми по-парубоцькiй гуляли на вулицi з хахлами?

- Шукайте собi кращих дiвчат та не топчiть стежки до нашого двора.

- Чи є ж де дiвчата, кращi за вас?

- Ет, вигадав! Я дуже висока, а ти проти мене дуже низький. Я Бубцi не рiвня! - промовила барка й повернула до двора.

Бубка й справдi був нижчий од Варки. Врiвнi з нею вiн здавався недорослим хлоп'ям. Бубка розсердився й почервонiв, побачивши, що шкода й заходу.