Iван Нечуй-Левицький - Хмари

- Ще й грається хирний Дувид! - сказав дядько й пiшов у шинк.

- Пиймо горiлку, поки живi, бо як помремо, то вже не питимемо! З мого шинку беруть горiлку i до пана, i до попа, i до голови. I вчитель тут хилить. Проти Дувидової горiлки нема добрiшоi нi в одному шинку. нутє-бо, дядьки, я вас почастую! Якi-бо ви проханi! Чи наливать?

- Та наливай, та тiльки одчепись iк бiсовому батьковi! та не пхайся-бо!

- Дай же боже нам здоров'ячка на многi лiта, а помершим душам легко лежати й землю держать! - приказував Дувид, наливаючи горiлки чоловiкам. - Який-то врожай дасть нам господь милосердний на те лiто, - бiдкався Дувид.

Радюк сидiв за столом спершись i дивився. Дувид угледiв Радюка, i його чорнi, як терен, очi закрутились.

- Мабуть, не з Журбанiв? - спитав Дувид Радюка.

- Не з Журбанiв… - знехотя обiзвався Радюк.

- Мабуть, з нової школи, з школярiв? Чи, може, з двiрських? - спитав Дувид i насунув на голову ярмулку, котру все пiдiймало вгору волосся.

- Авжеж, з нової школи… - ледве обiзвався Радюк. Дувид не зачiпав Радюка, не пхався й не жартував. Вiн обминав ти й ви, бо догадувавсь, що може помилиться. Дувидовi очi бiгали, бiгали i не знали, де дiтись.

- Чи почастувать? - якось-таки Дувид наважився, врештi, спитать Радюка.

- Нехай потiм; трохи одпочину.

Дувид перестав пхаться з людьми та все скоса та скоса поглядав на Радюка, ще й жiнцi щось шепотiв на вухо в кiмнатi. Рухля виглянула з кiмнати, запнута пiд бороду шовковою бiлою хусточкою, гарна, б.iла, з тонким носом, з чорними рiвними бровами; блиснула вона карими очима й знов мерщiй одхилилась за дверi, аж золотi сережки заколивались.

Чоловiки й молодицi входили й виходили з шинку, балакали, пили, навiть не глянувши на Радюка. Коли це в шинк увiйшов мблодий парубчак в крамнiй сiренькiй козачинi, в чоботях на колодочках. Чорне густе волосся на головi було примазане, аж лиснiло. Продiль був роздiлений збоку, шия була зав'язана червоною з квiтками хусткою пiд викладчастий комiр. Козачина була застебнута на грудях жовтим блискучим витертим гудзиком. З-пiд козачинi! виглядала на грудях ситцева жилетка. З темного смуглявого виду темнi очi поглядали згорда на селян. Парубчак увiйшов у шинк, скинув картуз i подав Дувидовi руку.

Парубчак був такою загадкою для Радюка, як Радюк був загадкою для Дувида. Вся постать парубчака пригадувала трошки Радюковi вчителя в школi.

- Шулемехом, Дувиде! - промовив парубчак до Дувида й ляпнув його по долонi та й подав руку.

- Шулемехом, панi Терешку! - обiзвався Дувид i зирнув скоса на Радюка.

- Як ся маєте, Дувиде? - промовив парубчак.

- Так собi… живемо до котрого часу.

- Моє поштенiе! - гукнув парубчак до Радюка, пiднявши вгору долоню.

Радюк простяг до його руку. Парубчак зиркнув на бiлу руку, глянув Радюковi в очi й зараз схаменувсь.

- А менi чомусь здалось, що це наш Авксентiй! - промовив парубчак якоюсь покалiченою мовою, бо вiн силкувавсь говорить по-великоруськiй, хоч говорити до ладу не вмiв.

- Чи ви тутешнi, журбанськi? - спитав Радюк.

- Ми тутешнiї, здешнiї, - промовив парубчак, хитаючи головою. Те ви вiн почув вперше на вiку. Воно його так i пiдняло пiд саму стелю, бо вiн думав, що вже давно заслуговував те ви.

- Чи не з мiщан ви часом або чи не з козакiв?

- Може, з мiщан, а може, й з кращих од мiщан.

- Та бреше вiн! Не слухай його, хлопче, бо вiн сiрий мужик: його в селi дражнять Бубкою, - гукнув один чоловiк до Радюка. Парубчак почервонiв, насупився й промовив: "Може, мого батька й дражнили Бубкою, а мене вже то й не будуть".

- Ба будуть, бо ти таки Бубка й Бубчиного кодла й хову, - промовив чоловiк.

- Бо мiй батько хахол, то й Бубкою дражнили, а наш вчитель Хвадей Терентєвич казав, що я вже Бубков, а не Бубка. Та що з ними й балакать! - промовив Бубка до Дувида, як людини, що могла зрозумiть Бубчинi слова.

- А ти, вражий сину! Все брешеш язиком, як та собака! - крикнув дядько.

- Бреши, дядьку, сам! Та що й говорить з такими глечиками, з такими людьми! Чи ти ж, мазнице, вчився в школi? Чи ти ж тямиш далi од свого носа?

- А ти, паскудо! Думаєш, як начепив хустку на шию та почепив гудзя на груди, то вже маєш право глузувать з нас, дражнить нас мазницями!

- Авжеж я вам не рiвня: я з вами свиней не пас.

- Ой ти, сонливий! Та ти зроду не пас товару, кращого за свиней. Слухай ти, вражий сину, Бубко! Та я тобi так чуприну наскубу, як скуб твiй вчитель.

Той дядько, жартуючи, простяг руку до Бубчиної чуприни.

- Не зачiпай, дядьку, бо в морду дам! - крикнув Бубка.

- Ти! Менi! В морду менi, хазяїновi! Та в тебе на губах молоко не обсохло! Як я женився, то ти ще на припiчку й кашi не їв! То ти смiєш менi таке говорить! - кричав дядько, наближаючись до Бубки. - Одколи животiю на свiтi, нi од кого не чув цього; тiльки чую оце од тебе, вiскривого.