Іван Нечуй-Левицький - Причепа

- Чи це ти фантазії тільки розпустила, чи говориш, щоб наговоритись?

- Який ти чудний! Нащо ж мені говорити, коли б не стосувалась до діла моя мова? Візьми коні, та поїдь до Києва, та напитай добре місце; а потім продамо грунт…

- Чи не здуріла, чи не знавісніла часом ти, Зосю, вибачай за це слово! - промовив Яким, лежачи на ліжку і підвівши трохи голову.

- І коли ти забудеш оте паскудство, оту непотріб, що повиучував тебе твій батенько! Я говорю тобі людським язиком!

Яким замовк. Тим і скінчилась розмова.

На другий день Зося знов розпочала ту саму розмову. Яким слухав та сміявсь. Зося почала сердитись, аж прискала.

- Та вставай, та думай щось, лагодься до Києва! Чого ти лежиш, нічого не робиш, хазяйства не доглядаєш! - так гризла йому голову жінка.

- Думай вже ти, а я нічого не думаю. Індик довго думав та й здох, кажуть люди: довго думати та гадати, як бач, небезпечно.

- Чи вже ж ти думаєш отутечки і вік вікувати, і вмерти, де вмер твій батько!

- А чому ж пак і не вмерти тутечки?

- Може, ще другого дзвона почепиш на дзвіницю? - питала всмішки Зося. - І лежить, качається! Люди їздять, шукають щастя, знаходять долю, заслужують великі гроші, чини. Хіба ж у тебе розум не такий, як у людей?

- Їздять, бо дурні; а розумні люди сидять на однім місці та не рипаються.

Минув тиждень; Зося знов почала гризти голову чоловікові. Велике місто, нові люди, нове товариство, молоді паничі, - все те тягло її кудись, не давало спокою.

- Якиме! думаймо що-небудь, бо життя моє важке. Продавай грунт оцей поганий з свиньми, з качками, з вівцями, та їдьмо до Києва.

- Оце! як коржа, так коржа! як спечемо, то й дамо, - одрізав їй Яким, та ще й по-українській.

Зося аж угору підскочила.

- Чи ти не бачиш, що діти вухаті! По-якому це ти закинув? Зараз мені запрягай коні, та їдьмо до Києва! Нам треба дітей вчити. А тут де ти їх вчитимеш? Тільки вивчаться говорити, як говорила твоя мати, та співати мужицьких пісень! їдь мені зараз!..

Зося вже репетувала і присікалась до Якима.

- Оце причепилась нахаба та якась причепа! Не хочу, не піду. Не мав клопоту, то поїду його шукати! Не мала баба клопоту, - та купила порося… щоб кувікало на всю садибу з нудьги в самотині без поросячого товариства.

- Не клопоту шукати, а щастя! розумієш? щастя-долі собі й дітям.

- Та дітей можна возити до школи своїми кіньми!

- А ми? а я? Хіба я живу не для себе? Тут я не живу, а тільки животію та чеврію. Занидіємо ми тута з дітьми.

Так гризла Зося голову Якимові сливе що божого дня трохи не півроку і поставила-таки на своєму. З великою неохотою, ніби спиняючись, Яким поїхав до Києва напитувати місця. Він рушив з місця в дорогу і більше тим, що сама Зося поїхала з ним.

Приїхали до Києва, стали на станції.

- Зосю! побігай собі трохи по городу, набігайсь, погуляй, та вернімось знов додому! Чого нам сюди перебиратись! Хата в нас своя, гарна, тепла; шматок хліба свій. Сидіти б та не рипатись!

- А хазяйство, а клопіт! Коли вже маємо грунт і хазяйство, то треба коло його клопотатись, та пильнувати його, та піклуватись усім.

Зося побігла, розпитала, де «губернські міста», знайшла всі входи й виходи, скрізь водила за собою Якима, трохи не пхнула його в двері з «прошенієм». Яким якось випадком таки дістав місце в Києві, трохи краще, ніж в своєму повітовому місті.

Рада вернулася Зося додому і дорогою так натуркала вуха своєму чоловікові, так розмалювала йому міське життя у великому городі, ті чини, хрести, гроші, які він мав колись там дістати, що Яким був вже радніший продати батьківський грунт хоч і зараз.

Вернувшись з Києва, Лемішковські продали зараз батьківську хату, грунт з садком і млином за кільки тисяч карбованців. Небіжчик Лемішка наче дійсно знав, що не його унуки й правнуки топтатимуть стежки в його саду.

Перейшла батьківщина в чужі руки.

Приїхали в Київ, найняли гарненьку квартиру. Але за одну квартиру пішла трохи не половина жалування Якимового за цілий рік.

- Що ти робиш, Зосю? - говорив Яким.

- Дай же пожити по-людській хоч один рік, - одказала Зося. - Грошей у нас доволі.

І Зося зажила по своїй вподобі. Сам Яким не пізнав своєї Зосі, як убралась вона у чудову сукню, накинула через плече незвичайно кокетливо шаль, як розпустила кучерями свій довгий волос, та ще й, само по собі, притулила багато чужих кіс; як вона взулась в малесенькі гарнесенькі черевички. Всі дивились на неї, як вона плила - не йшла - по вулицях, всі розпитували про неї.

Незабаром приїхали до їх в гості Люцина й Рузя. Зося справила вечір. Ще зранку прибігали урядники з візитами, а з собою приводили юрбу паничів. Яким дуже здивувався, що вони обходились з Зосею, як із знайомою…