Іван Нечуй-Левицький - Причепа

Коло самої хати росли вишні й груші, як звичайно буває коло старосвітських домів. Зося звеліла повирубувати й повикорчовувати дерево.

- Це вже ви таке вигадуєте, що й купи не держиться! - знов сердилась мати.

- Коли ж, мамо, дерево вікна затуляє і зовсім сонце застує! Чи вже ж ви хочете, щоб дерево і в хаті поросло? Ми живемо мов у якихсь пущах та неграх. Кущі незабаром поростуть перед самими дверима.

- Про мене! - махнула тільки рукою Улита Сидорівна. Наймити повикорчовували вишні, що росли трохи не під самими стінами і пускали пагоння аж у призьби, і почали рубати груші. Груші були старі, добрі на овощ, родючі. Одну грушу посадив своїми руками небіжчик Лемішка.

- Якиме! чи ти бога не боїшся, що загадав оце збавляти садок, неначе якийсь ліс! З одної груші беремо чотири мішки груш. Ти пошанував би хоч те дерево, що садив твій батько, зараз як ми побрались.

Ніхто не вважав на прохання Леміщихи. Дві величезні груші впали на землю. Вийшла Улита з хати, глянула на те, тільки руки зняла та аж заплакала. - Бодай лучче б не садив небіжчик, коли діти так нівечать дерево! Швидко хату перевернуть догори дном, - промовила вона.

Од коріння старої груші, що посадив небіжчик Лемішка, зійшли дві молоденькі грушки. Улита Сидорівна звеліла їх викопати і сама посадила на могилі чоловіка: одну в головах, а другу в ногах.

- Коли поховають мене коло старого, то тільки й пам'яті про нас буде, що ці дві груші, - бо в наших дітей, здається, швидко про нас і пам'ять зникне! - жалілась Улита Сидорівна сусідам. - І тепереньки як гляну на хату, на двір, то не пізнаю своєї оселі. Якби не бачила всього, що робилось та вчинялось перед моїми очима, то й заблудила б у своїм дворі і, надісь, минула б свою хату, мов чужу…

І справді, було трудно впізнати хату старого Лемішки серед розкішного квітника з широкими чистими стежками, що крутилися між зеленим дерном.

Невважаючи на стару матір, на її старосвітські звичаї, Зося вже почувала себе господинею в оселі Лемішки, побачила себе на самім березі того щастя, того бажання, якого можна було досягнути, живучи в невеликому місті, серед незначних людей. Її місія, як колись казала Люцина, вже доходила до кінця. Зоставалось тепер користуватись усім батьковим добром та надбанням, жити, як душа забажає.

Одного коника й повозочки було вже Зосі мало. Вона справила повозку на ресорах і держала пару добрих коней, погонича вбрала в городську чемерку і в широченні шаравари. Було пролетить вона по місті, - всі жиди очі повитріщають, всі пани задивляються. А погонич ганяє коні та котить, аж грязюка летить на два сажні по обидві боки!

Насправляла Зося суконь, яких ні в кого не було на ціле місто, вбиралась, як кукла, вичісувала коси, накручувала локони по останній моді. Всіх міських дам вона присадила до самої землі, всіх заломила своєю красою, своїм убранням!

Тимчасом стара Леміщиха все кволилась, та кволилась, та коропилясь то на голову, то на спину: восени злягла, а потім швидко вмерла.

Пішов Яким до протоєрея просити на похорон.

- Як дасте десять карбованців, то піду поховаю вашу матір і випровожу аж до самої ями, - сказав він, пригадуючи не дуже давні поминки по старому батькові.

Яким одлічив десять карбованців і поклав на столі, дивуючись: ще ніколи духовенство не торгувалось ні з ним, ні з його покійним батьком.

Пішов Яким до диякона.

- Як дасте п'ять карбованців, та ще й зараз, то піду ховати вашу матір.

Яким знов здивувався, одначе мусив витягти з кишені і покласти на стіл п'ять карбованців.

Тільки що вийшов він за ворота, стрічає дяка.

- Прийдіть, будьте ласкаві, читати псалтир над матір'ю.

- Чи з своєю закускою приходити? - промовив дяк, хитаючись на ногах, - три карбованці за псалтир, а то з місця не рушу! - промовив дяк, ледве стоячи на ногах.

Яким тоді тільки догадавсь, що всі злостують на його за панахиду, коли вони пішли од його додому не нагодовані гаразд і не п'яні.

Один титар видав з церкви сукно й ставники без грошей, звелів кільки раз дзвонити по душі, - це за того великого дзвона, що Лемішка справив у собор.

Вже не сім священиків ховали Леміщиху, як ховали колись Лемішку; не всі цехи несли з усіх церков, - ховали Улиту Сидорівну дуже просто: один протопоп з дияконом та з дяком. Вже не збирались на обід старці з усього міста, з усіх сусідніх сіл, - зійшлися тільки ближчі сусіди, з'їхалися родичі та декотрі знайомі небіжки, йдучи за домовиною, всі молодиці згадували, як колись ховали Лемішку, який похорон, який обід справляла стара за його душу; всі гомоніли на невістку, на сина, що ніби випихали з хати матір у домовині на гробовище.