Іван Нечуй-Левицький - Причепа

Тихо минула вечеря. Улита більш згадувала та думала, ніж вечеряла. Тихо сіли, тихо й встали. Діти пішли одпочивати, а мати вийшла до пекарні, винесла слугам по чарці горілки, почастувала всіх своєю рукою, сіла на лежанці і, дивлячись на їх, довго думала та згадувала про все минувше, при світлі воскової свічки перед образами. Вона не спала цілу ніч проти і великих празників. Швидко вдарили в дзвін на утреню. Гук великого дзвона, справленого Лемішкою, здався їй голосом небіжчика, ріднішим і милішим за рідних дітей. Вона почвалала тихою ходою до церкви вдвох з наймичкою.

Повертались додому з «Ордані», пообідали, а духовні не приходили «з кропилом». Вже й день минав, вже духовенство пройшло по кутку, співаючи «Во Іордані», а до їх двора не завертало.

- Минає духовенство нашу хату, - промовила Улита Сидорівна. - Швидко й бог мине нашу оселю. Недурно ж ви повикидали старі, батьківські образи до пекарні.

І знову празник здався буднем для Леміщихи. Настав вечір. Улита звеліла запрягти одну коняку.

- Куди, мамо, оце поїдете? - питав син.

- Поїду, сину, в гості до твого дядька Охріма та вп'юся на старості літ. - Дядько родається зо мною і не цурається мене…

Поїхала Улита до Охріма. Там її вітали й приймали, як рідну матір. Цілий вечір вона розказувала та жалілась на невістку, на сина, на своє життя; розказувала про свої сни, про ту панахиду за душу небіжчика, що наробила їй сорому на ціле місто. Всі її слухали, всі жалкували за нею, всі гомоніли на невістку й сина, що не поважав старої матері, не шанував пам'яті батька.

Леміщиха привезла з собою своїх грошей, що зоставались у неї ще од покійника, і другого дня, на Івана Хрестителя, справила панахиду й обід за душу покійного чоловіка, як було слід по закону. Вона покликала духовенство з того містечка, напросила старців і вбогих людей, розставила столи і нагодувала нищу братію. На обід зійшлись близькі й далекі родичі;всі молились за душу покійного, всі його згадували, добрим словом поминали за обідом.

І здавалось Улиті, що всі ті слова старців і вбогих летять просто до бога, благають за душу її чоловіка, дають його душі покій. І її душа стала спокійнішою. Вже не снився їй той старець, що прохав у неї милостини і тривожив її душу.

Зажилась Улита в родичів. Не хотілось їй вертатись до господи, що стала чужиною, поки не поїхав сам Яким і не взяв її додому.

Минулись святки, почалися будні. Стара мати не цуралась роботи по-давньому: вона тупцяла і коло хазяйства, і по дворі, ходила до млина, розсилала на продаж борошно. Хазяйство ще держалось її старою головою, бо невістка паніла, син все сидів в канцелярії, а вернувшись додому, лягав по обіді спати і потім ввечері завжди сливе грав з урядниками в карти.

А тимчасом унучок почав уже лепетати. Перші слова його дитячої мови були польські: така була воля його матері. Наймички мусили хоч не говорити, то принаймні закидати по-польській. Нянька не сміла до дитини й слова промовити інакше. Сам Яким давно вже в своїй сім'ї балакав по-польській.

Забавляючи довгими зимніми вечорами своїх унуків, Улита Сидорівна любила тихим старечим голосом співати дитячі пісні. Діти почали переймати од неї ті пісні. Зося сердилась і шепнула на вухо Якимові.

- Мамо! ви вже старі; чи не гріх же вам співати тих пісень? Нехай вже дівчата співають, а то й вам схотілось, - говорив син до матері.

- Про мене, то й не буду: може, й справді гріх! І Улита перестала співати, а Зося не веліла і наймичкам співати українських пісень, щоб часом діти не почули й не вчились по-українському говорити й співати.

Настала весна. Зося почала і надворі, і в хаті руйнувати все по своїй вподобі. Під самим вікном росли на маленьких грядочках квітки: півонія, півники, лелія; високі кущі рожі, бузку, райдерева порозростались до самих стін. Одчинивши вікно, можна було доставати рукою квітки. Зося звеліла повикопувати всі чисто кущі, всі коріння квіток, звеліла поробити далеченько в садку кружала і туди попересажувати кущі і коріння. Замість вузісіньких стежечок скрізь по садку розіслались широкі доріжки, посилані жовтим піском. Невважаючи на грядки, Зося зачепила доріжками частку огорода, де Леміщиха садила висадки цибулі й капусти й інші.

- Ви-бо й справді вже дуже широко розкидали ті шляхи по городі, - казала мати. - Огородина потрібніша в хазяйстві, ніж ваші широкі стежки. Де ж я тепер буду садити висадки?

- Хіба ж, мамо, в нас мало города?

- Та доволі, хвалити бога, але ж і тими шляхами не кіньми ж будемо ганяти! Попсували мені п'ять найкращих грядок. І навіщо було викопувати й квітки? Я їх садила своїми руками, кущі порозростались і прехороше цвіли під вікнами! Ні, нехай-таки буде по-нашому!