Іван Нечуй-Левицький - Причепа

- А як старий не покине нам спадщини?

- А кому ж він її покине? Спадщина буде наша, а старого треба провчити, й навчити, й напутити на старість.

На другий день Зося не вийшла до обіду до столу і обідала в своїй кімнаті. Надвечори вона вбралася в шовкову чорну сукню з зеленими пасами і вийшла до старих у світлицю набундючившись, з повагом, тихою ходою.

- Я принесла вам, тату, чотири стеаринові свічки, що вчора ми спалили ввечері. А з тим дякую вам за цю сукню, що ви мені справили на мої іменини.

- Носіть на здоров'я, коли справили за свої гроші. Свічки, правда, й можна вернути назад, та не вернете мені тієї ночі, що я не спав на старості літ.

- Вибачайте нашій молодості і нашим літам, а з тим ми дякуємо вам за хліб-сіль вашу і за квартиру. Ми завтра переберемось на нову квартиру…

- Воля ваша. Коли я вам невподобний, то й силувати не буду. Може, переберетесь до свого татуся?

Щоки в Зосі запалали. Очі блиснули гнівом.

- Вам моєму татусеві і в слід не вступити… Поки в його жила, поти й щаслива була.

- Та вже ж! Він чоловік вчений, багатий; він збудує вам дім, найме вам наймичку, купить мебіль. Тільки там матері нема, щоб служила вам, як наймичка. А вашому батькові ваша гості будуть так вподобні й потрібні, як і мені.

- Про матір я не кажу й слова. Моя рідна мати не жалувала б так мене. Але я за шматок хліба, за хату не хочу терпіти того, що дотерпіла в вас. Ви мене знеславили, опоганили перед цілим містом, ви мені допекли до живого серця. Ви вриваєтесь серед ночі в мою хату; при чужих людях соромите мене, як малу дитину…

- Я вчетверо старший од вас. Всі ваші гості мені годяться в унуки, не то що в діти. Є час гульні, є час одпочинку. Треба гуляти, та не загулюватись. Все моє добро - не чиє ж, а ваше. Ви колись будете тутечки в оселі господинею. А мені не бажається, щоб моє добро пішло марно.

- То ви мене маєте за нікчемну, пусту женщину? То ви мені ще й докоряєте тим, чого не даєте? тими грішми, що закопані десь у вас?

- Грошей тепер я не дам до ваших рук, бо швидко розкотяться. Постарійтесь лишень трохи, - ще дуже молоді! Та й од батька таки навезли доволі всякого добра…

Зося бігала од злості по хаті. Довгий шлейф її дорогої сукні підняв куряву по хаті, аж Лемішка закашлявся.

- Та не куріть-бо так своїм хвостом! - насилу промовив Лемішка від кашлю.

- Годі тобі, старий! Неначе й справді молодим людям не можна себе розважити, погуляти, - гримнула на його Леміщиха.

- То ви мене маєте за якусь легковажну вітрогонку? - приступала Зося ближче.

- Де ж таки таку велику паню звати вітрогонкою! - обізвавсь Лемішка. - Тільки не говіть-бо вітру своїм хвостом, бо кашель мене от-от задушить. Кахи! Кахи! - кахикав Лемішка.

- Я пані! - промовила Зося, притуливши палець до грудей, ніби показуючи на себе. - Я зробила честь вашому домові, що ввійшла в його.

- Будемо за те повік бога дякувати! - сказав Лемішка, поглянувши на образи. - Де ж пак, таке щастя?

- То ви мене маєте за свою наймичку, чи що? - кидалась і сікалась до його Зося вже з кулаками.

- Доглядайте господарства, не справляйте так часто балів, наче якихсь весіллів, помагайте старій матері, - навчав Лемішка. - А то ви все справляєте посиденьки та походеньки, мов навспряжки дуже вже велика пані, згорнувши ручки! Тільки хліб дурно збавляєте!

- І ви мені смієте давати пораду, навчати, як от у мужиків буває?

- Не справляйте дорогих суконь, та ще й набор, то й гроші матимете, як і ми, старі, маємо… Хто дбає, той має. А нестатковиті та непомірковані люди ніколи нічого не надбають, а що мають, то й те прогайнують швидко.

- Якиме! Якиме! ходи сюди! - зарепетувала не своїм голосом Зося, бліда аж біла, як крейда.

Яким спав і дуже злякався, почувши через сон несамовитий крик Зосі. Він миттю кинувся до дверей.

- Квартиру давай мені! Зараз! Одної години не буду я в цьому домі! Чого ж ти витріщив баньки? Іди шукай квартири.

Яким, розшолопавши діло, тихо повернувся до ліжка, ліг і заплющив очі. Зося побігла слідком за ним.

- Чого ти ліг? Вставай та шукай квартири!

- Бог зна що видумуєш ти, Зосю! - промовив сердито Яким, - це ти, певно, жартуєш.

- Квартиру давай! - закричала Зося і застукотіла кулаком по столі.

Яким підвів голову, лупнув сонними очима і знов ліг…

- Ой, боже мій, боже мій! - зоголосила Зося, впала на канапу і залилась слізьми. - Всі мене тут обіжають, трохи не б'ють! Усі знущаються надо мною!

- Схаменись! Який там ворог тебе б'є! - крикнув Яким з ліжка.

Зося почала зомлівати й плакала. Яким мусив устати і кинувсь до неї.