Іван Нечуй-Левицький - Причепа

Так жили Лемішковські довгенько на новій квартирі. - Зося ні разу не була в свекра, не думала його перепрошувати та просити вибачення, а старий Лемішка теж не любив кланятись нікому. Зося неслася вгору своїми панством та шляхетством; Лемішка був гордий своїми літами, сивою головою, хазяйством і своїми грішми.

- Не я виганяв невістку з сином, не я буду їх й просити. Вгодно - нехай живуть, а неуподобно - про мене, як знають, - часто говорив Лемішка сусідам.

Такі були його слова, та не така була думка в душі… Зося одібрала в його сина й унучка.

Настала весна. Зося не приходила до старих. Почалося літо, кімната Зосина пустувала. Сумно й тихо стало в Лемішки в домі після шумливого, веселого життя молодої сім'ї. Не гомоніли жваві гості в кімнатах в молодих до півночі, не плакала дитина, не вештались слуги до світу й до білого дня. Спокійно шепотів молитву Трохим перед образами; мирнота була в його господі, та старі почували, що то був спокій близької смерті, близького вічного спокою. Після гармидеру, після вештання, кімнати здавались надто вже просторними і наче стояли пустками. В житті дітей старі наче вдруге переживали своє власне життя. Маленького унучка вони любили, як свого сина Якима. Гармидер, рух, гомін, дитячий плач в молодій сім'ї - все те нагадувало старим про людське живоття, завісою заслоняло од їх думку про смерть. Тепер же, серед мертвого спокою та тиші, старий Лемішка став віч-у-віч з своєю думкою про домовину.

Одного ранку Трохим устав з ліжка, і ноги в його заточились так, що він мусив притулитись до стіни.

- Що це з тобою? - спитала Улита.

- І сам не знаю! вчора горілки я і в рот не брав.

Трохимів голос став слабкіший і тихіший удвоє і трохи трусивсь.

- Чи не слабий часом ти? - питала жінка.

- Ні, в мене ніщо не болить, - одказав ще тихіше Лемішка. - То вже, певно, приходить мій час… Старий я став. От що! Смерть моя близько.

Лемішка присів на ліжку і схилив голову. Голова в його трохи заморочилась.

- Пошли лишень таки зараз за священиком та за Якимом, - промовив ще тихіше Трохим.

Улита послала наймита за священиком і за сином, а сама плакала. Лемішка нездужав тільки раз на віку, на тридцять п'ятому році свого життя. Слабість його дуже вразила її серце.

А тимчасом, поки прийшов священик і син, Лемішка вже ходив по дворі, як і передніше. Тільки міцний його голос став багато слабіший і тихіший та ноги обважніли.

- Висповідайте мене, панотче. Здається, мені час збиратись у далеку дорогу.

Священик висповідав його й запричастив. Трохим вийшов у світлицю спокійніший і бадьорніший. На серці йому стало очевидячки легше. Улита подала закуску, пляшку горілки, пляшку наливки. Всі сіли за стіл, випили по чарці. Священик і Яким почали звичайну деяку розмову і силкувались заспокоїти старого. Швидко й сам Лемішка, випивши чарку, почав тихим голосом розмовляти. Тільки він одразу спав з лиця, щоки осунулись нижче, два зморшки на щоках стали глибші, очі потягло трохи під брови, руки почали труситись.

Улита Сидорівна попросила священика зостатись на обід; Лемішка за обідом їв мало, одначе підкріпився і повеселішав. Всі силкувались його втішати, розважати, розказували про деяких старих довговічних людей, відхиляли думки од смерті. Швидко потім всі вийшли з хати і посідали під причілком, котрий виступав у садок. Хазяйка винесла пляшку з вишнівкою. Довгенько вони сиділи, випивали по чарці й балакали. Ясний день, година, здорове повітря, зелений садок - все те наводило на душу спокійні, несмутні думки.

Священик пішов додому. Лемішка забажав подивитись на свого унучка, одначе не згадав про Зосю ні одним словечком. Сама Леміщиха швиденько побігла за дитиною. Лемішка пішов по саду, а Яким сидів на призьбі, не зводячи з його очей.

Неміцними ногами чвалав Трохим стежкою по саду. Сонце кидало вечірнім промінням у бік яблуням і грушам і пронизувало наскрізь кожну гілку. Нанизу, між вербами було видко млин, а з двору виглядали всі забудування. Лемішка окинув хазяйським оком всю оселю. По всьому було видно, що його хазяйське око не дрімало на старості літ. Скрізь був лад, чистота; все добре держалось, все лагодилось. Повітки не світили кроквами, дубові комори стояли просто, не перехнябившись, хата була вшита новими куликами. Нанизу млин крутив усіма колесами. Проти сонця на темних колесах дуже ясно блищали нові приставлені лопатні, хапаючи за кожним покрутом колеса лиснючу воду та срібні проміння сонця. В одчинені двері миготіли нові товкачі ступ та валюш. Коло млина вештались люди, зносили з возів мішки млива, пірнали в темряву дверей і знов виринали, вертались до возів. Завозу стояло дуже багато. Через греблю сновигали проходячі люди. Робота кипіла; млин стукотів, гуркотів, як і передніше. А в садку тихо плинула жизність: там наливалися яблука, груші, вже одрізнялися од листу, були примітні для очей й стиха гнули рясне гілля додолу; там цвіли квітки, підганялася вгору трава, готова під косу. Одні дуже старі дерева в саду, однолітки самого Лемішки, нагадували йому, що не все на світі віковічне.