Іван Нечуй-Левицький - Причепа

«Цей рік, надісь, буде останній рік мого живоття… - Та думка не випадала в його з голови. - Надбав я всякого добра; засадив я садок, загатив греблю, збудував млин. Мої комора повні всякого добра. Я орав і сіяв, торгував, продавав: мої скрині повні грошей. Свого сина я вивчив і довів до розуму й до пуття; та чогось душа моя смутна й сумна… Кому дістанеться оце моє добро після моєї смерті? Чи моє плем'я їстиме овощи з мого саду? Чи мої онуки топтатимуть ці стежки, котрими я теперечки хожу? Я закладав комори й хату з віковічного дубового колоддя на два або й три людські віки. Хто ж покористується моїм добром?»

Тимчасом Леміщиха принесла унучка і подала Трохимові. Старий легесенько взяв дитину на руки і поніс попід яблунями. Спокійно й мовчки лежала дитина і все лупала та зиркала вгору оченятами, з котрих починала вже визирати іскра людської душі. Над її оченятами вгорі колихавсь зелений лист, а між листом висіли пучки груш та яблук. Через гілля блищало високе синє небо. Пташки тріпались, пурхаючи з гілки на гілку, з дерева на дерево і плутаючись в гущавині. Дитина роздивлялась на невиданий зроду вигляд, а сивий дід тішився його личком, його маленькими ручками. Леміщиха стояла оддалеки і слідкувала очима за ним.

«Мій син, мій унучок, та невістка - ворог мій, - ішла далі думка Лемішина. - Вона одняла в мене мій рід, моє плем'я, мого сина, моїх унуків, вона своїми руками загребе мої гроші, переведе, прогайнує моє добро, добуте кривавицею. А синові на думці чини та хрести».

- Хто ж пом'яне нас, стара, як ми помремо? - промовив він вже голосно, наближаючись до жінки, - хто помолиться за нас боту? Чи довго пак пам'ятатимуть наше імення наші унуки, що ми з тобою жили на світі і надбали для їх усякого добра? Чи, надісь, затопчуть ногами й нашу пам'ять, щоб і сліду нашого не зісталось…

Улита Сидорівна, не розуміючи переднішої думи чоловіка, сама не знала, що йому відказати, і мовчки дивилась на його.

- Запишімо, стара, частку грошей на церкву, щоб нас поминали, щоб нас записали в суботник. Купімо ми за живоття великого дзвона у собор, щоб хоч дзвін нагадував нашим дітям і унукам про нас і довго дзвонив на все місто про нашу пам'ять. Нехай говорить людям, що колись жили на світі Трохим Лемішка і жінка його Улита… Нехай хоч дзвін голоситиме за нас до бога.

- То й купім. Доволі всього зістанеться й дітям.

Тихо вертався Трохим до хати поруч з своєю старою. Вид в його був зовсім спокійний, його суворі очі, насуплені брови і ввесь обвід лиця світився добрістю і ласкавістю, неначе після молитви або якогось доброго вчинку. Мала дитина ссала кулачок і повертала оченятами на всі боки. Сонце світило вже тихим вечірнім світом. Наймички носили воду, лагодились варити вечерю. Наймит зловив порося і, держачи ніж у руці, волік його на заріз.

- Тарасе! - промовив тихим голосом хазяїн, - пусти порося! Нехай воно росте!

В загороді стояв товар, що вернувся з череди. Непорушно лежали коло ясел товсті воли, ремигаючи. Декотрі поклали рогаті голови на тин і дивились в двір.

- Улито! Не продам я цього товару до різниць, ради цього дня. Нехай ці воли зістаються живі. Треба їх попродати людям до плуга.

Почування близької години смерті, години, коли треба було покинути цей світ, розжалобило міцну душу Леміщину.

- Чом та невістка не вертається до нашої хати? - промовив сам до себе Лемішка. - Чи вже ж вона хоче прийти до моєї господи тим слідком, що понесуть мою домовину?

- Бо якби таки пішов та гарненько попросив… - почала Улита.

- Просити, й хилитись, і кланятись та намагатись я нікому не буду… Одна смерть хіба нахилить мою голову. А схоче перебратись до нас, - про мене, хоч і зараз. Скажи їй так од мене, коли хочеш вволити мою волю і моє бажання.

Леміщиха передала слова Лемішки синові.

- Швидше загину в цім жидівськім смітнику, ніж перейду знов до Лемішки; до загину тутечки ладна сидіти! От що! - одказала Зося Якимові. - Коли старий хоче щось нам уділити, то нехай передасть нам сюди.

Зося сподівалась, що вона недовго-таки житиме на смітнику. Вона сподівалась недалекої смерті старих і з нетерплячкою цього ждала.

Лемішка пішов до протопопа, записав півтори тисячі карбованців на дзвін і дав сто карбованців на помин душі своєї й жінчиної «со чади». Швидко сторгували майстрів, швидко лився великий дзвін. Все місто загомоніло про Лемішку, про дзвона.

- Поспішайте, майстрі! лийте мерщій дзвона день і ніч! - просив Лемішка. - Нехай моїм дзвоном задзвонять по моїй душі.