Iван Нечуй-Левицький - На кожум

З гори сходять кiлька хлопцiв i пристають до їх. О л е н к а виходить з вiдрами i стає.

О л е н к а. Як гарно спiвають хлопцi! Стану та послухаю хоч на часок. За тими яблуками, за тiєю бiганиною нема менi цiлiсiнький день просвiтку. Може, й Г о с т р о х в о с т и й там сидить на горi та спiває? Боже мiй милий! Нащо ж я його полюбила, коли я знаю, що вiн на мене й не гляне, й слова до мене не промовить!

Г о с т р о х в о с т и й. (вглядiвши Оленку). Вона йде з вiдрами! Вона! (Пiдходить.) Добривечiр вам, Оленко! (Скидає шляпу, кланяється i подає руку.)

О л е н к а (засоромившись). Доброго здоров'я! (Подає йому руку.) Ой, не давiть так здорово! Ой, як ви мене злякали, що я й нестямилась! (Важко дише. Тихо.) Боже мiй! Серце моє трохи не вискочить з грудей.

Г о с т р о х в о с т и й. Може, ви втомились, несучи вiдра? Дайте, я вам трошки пiднесу. (Хоче взяти вiдра.)

О л е н к а. Що це ви? Чи то можна, щоб ви несли вiдра?

Г о с т р о х в о с т и й. Нiчого; тут нiхто не бачить. Для вас я готовий не тiльки що вiдра нести, для вас я перенiс би усю криницю до вашої хати.

О л е н к а (спокiйно). Не треба менi вашої помочi. Донесу й сама, як здужатиму…

Г о с т р о х в о с т и й. Для вас, для вас я готовий цiле Днiпро перенести у вашу хату.

О л е н к а. Перенесiть для своєї Євфросини. Таких помагачiв менi не треба. (Одходить з вiдрами.}

Г о с т р о х в о с т и й. (доганяє й бере її за руку), Коли б ви знали…

О л е н к а. Я нiчого не знаю. (Одпихає його руку.) Йдiть собi до своєї Євфросини або до тих ба-ришень, що були в гостях у Євфросини, а мене, бiдної, не зачiпайте.

Г о с т р о х в о с т и й. Тi всi баришнi не вартi однiєї вашої брови. Ви найкраща панна на всi Кожум'яки. Вам нема тут рiвнi на цiлий Київ.

О л е н к а. Яка я панна! От Є в ф р о с и н а, то панна: вона убирається в шовковi сукнi; їй мати купила золотi сережки; в неї на головi пiвпуда кiс. Ото так панна! Ви з мене смiєтесь. Йдiть собi до Євфросини.

Г о с т р о х в о с т и й. Коли б ви знали, якi ви гарнi, яке у вас гарне личко, якi очки (заглядає), то ви б не говорили того. Правда, вам нiхто не казав в вiчi, що ви гарнi?

О л е н к а. Може, ваша й правда, але ви будете сватати Євфросину.

Г о с т р о х в о с т и й. I хто вам наговорив оце? Божусь вам i присягаюсь перед братською чудовною богородицею, що се все брехня. Бодай я покалiчився i навiть зарiзався своїми ж бритвами, коли цьому правда. Я вас, Оленко моя дорога, люблю i бiльше нiкого не буду любити!

О л е н к а (тихо). Боже мiй! А що, як вiн правду каже? Я аж умлiваю. (голосно,) Не так ви увивались коло Євфросини, не так ви говорили до неї, щоб я вам пойняла вiри. Ви зо мною говорите просто, а з Євфросиною говорили по-вченому, бо ви її любите.

Г о с т р о х в о с т и й. Але ж божуся вам, присягаюсь! Нехай мене святий хрест поб'є, нехай мене покарає братська богородиця! Ще не вiрите?

О л е н к а мовчить i задумується.

Нехай мене оця сира земля поглине! Бодай я втопився в канавi, в оцiм болотi! Ще не вiрите?

О л е н к а думає.

Нехай мене кожум'яцькi собаки загризуть! Щоб я до своєї хати не дiйшов, щоб моя цилюрня згорiла цiєї ночi, коли я брешу, коли я вас не люблю! Ще не вiрите?

О л е н к а (тихо до себе). Боже мiй, який вiн гарний! Я ще зроду не бачила нiкого такого гарного, одколи бiгаю з кошиком по Києву. Серце моє, серце моє бiдне! Не вдержишся ти в грудях.

Г о с т р о х в о с т и й. Ще не вiрите?

О л е н к а. Я рада б вiрити, та ви дуже розумнi, як усi кажуть, а я дуже бiдна й проста. Коли б я була багата, я б вам повiрила.

Г о с т р о х в о с т и й. Навiщо вам те дороге убрання, коли вашi очi, вашi брови красять вас лучче од Євфросининих золотих сережок. Виходьте до мене тихенько од матерi сюди хоч щовечора. Добре?

О л е н к а. Як моя мати довiдаються про те, битимуть ломакою так, що я не потраплю, куди втiкати.

Г о с т р о х в о с т и й. То скажiть своїй матерi, що я буду сватати вас, що я буду женитись iз вами. (Тихо.) Ой, страшна ж її мати! Ще як попаде мене в свої лапи, то витрясе з мене душу. (Оглядається на всi боки,)

О л е н к а. Чи вже ж тому правда? Хiба ж я вам рiвня?

Г о с т р о х в о с т и й. Оленко моя! Серце моє! (обнiмає її,) Я впаду отут серед шляху перед тобою на колiна, бо я люблю тебе.

О л е н к а (кладе йому руки на плечi i припадає на плече). Свириде Йвановичу! Я люблю вас, як ще нiкого так не любила.

О л е н к а, С в и р и д I в а н о в и ч i Г о р п и н а К о р н i ї в н а.

Г о р п и н а (шукає когось i придивляється до Оленки i Гострохвостого), Невже ж се моя О л е н к а обнiмається i цiлується з якимсь волоцюгою! Бач, де вона! А я її жду та жду! (До Оленки.) Чи се ж тобi не стид та не сором обнiматись з хлопцями? Та це Свирид Iванович! Та це Г о с т р о х в о с т и й.! То це той великорозумний, що дурить отого старого дурного Рябка та й його великорозумну Євфросину! От так-так! Сього я од вас уже не сподiвалась! (Кидається до Оленки.) Чого ти тут стоїш iз ним серед улицi? (Присiкується.) А ти, поганко! Та в тебе ж ще на губах молоко не обсохло, а тобi вже з хлопцями цiлуватись!