Iван Нечуй-Левицький - На кожум

О л е н к а. Невже ж чужi?

О л ь г а. А чом же не вбратись i в чужi коси, аби було гарно?

О л е н к а. А я все було дивуюсь, чого в тих багатих панiв такi здоровецькi косища, неначе в кожної куделя на головi або повiсмо конопель.

Є в ф р о с и н а. Купи, Оленко, й собi таке повiсмо та почепи на голову. Побачиш, як покращаєш.

Н а с т я. Недурно ти, Євфросино, так сьогодня прибралась. Еге? Когось ждеш?

Є в ф р о с и н а. Може, кого й жду, та не скажу кого.

Н а с т я. А я вгадаю, хоч ти й не скажеш.

Є в ф р о с и н а. Ба не вгадаєш!

Н а с т я. Ба вгадаю.

Є в ф р о с и н а. Ба не вгадаєш.

Н а с т я. Бодай я завтрiшнього дня не дiждала, коли не вгадаю.

Є в ф р о с и н а. Ану скажи, як починається його прозвище.

Н а с т я. Го…

Є в ф р о с и н а. А далi?

Н а с т я. Гострохво…

Є в ф р о с и н а. А далi?

Н а с т я. Гострохво…

Є в ф р о с и н а. Попала пальцем в самiсiньке небо.

Н а с т я. Знаю я його! Бiгає за баришнями як несамовитий.

Т i с а м i й С в и р и д I в а н о в и ч Г о с т р о х в о с т и й.

Г о с т р о х в о с т и й входить в шляпi, в рукавичках i з паличкою.

Шляпа на головi набакир. Вiн усе тре руки - показує рукавички.

Є в ф р о с и н а (тихо). Як б'ється моє серце! Боже мiй!

Г о с т р о х в о с т и й. (кланяється). Мiй найнижчий поклiн тому, хто в сьому дому, а поперед усього вам, Євфросино Сидоровно. (Подає Євфросинi руку.) Хоч я не знаю, кого я тут бачу i з ким буду розмовляти, але в домi такої баришнi, як Євфросина Сидоровна, я сподiваюсь, що познакомлюсь не аби з ким. Рiкiмiндуйте мене, прошу вас. (Здiймає дуже помаленьку рукавички, щоб показати їх.)

Є в ф р о с и н а. Се мої близькi приятельки i сусiди.

Н а с т я. Менi здається, що ми таки не зовсiм незнакомi… Менi здається, що ми вже десь бачились.

Г о с т р о х в о с т и й. Може, може… В мене так багацько знакомих баришень по всьому Києву, що й на два вози не забереш. Може, я й забувся. Рiкiмiндуюсь вам: Свирид Iванович Г о с т р о х в о с т и й. (Тихо.) З цiєю не варт би й знакомитись, як я придивився при свiтлi: нiс, як цибуля, а очi, як у сови. (До Ольги й Варвари.) Рiкiмiндуюсь i вам. Свирид Iванович Г о с т р о х в о с т и й. (Побачивши Оленку, питає в Євфросини.) А це ж хто такий?

Є в ф р о с и н а. Та це моя родичка… живе тут недалечке з матiр'ю; торгують яблуками. Вбогi люди.

Г о с т р о х в о с т и й. (придивляється до Оленки. Тихо). Яка ж вона гарна оця кожум'яцька мiщаночка! Такої й на Хрещатику, i в Липках чорта з два знайдеш. (До Євфросини голосно.) Прошу вас, порiкiмiндуйте мене своїй родичцi. Для вас, Євфросино Сидоровно, я готовий познакомитись з вашими родичами, хоч би i в десятому колiнi, хоч би вони й яблуками та медяниками торгували.

Є в ф р о с и н а (тихо), Ат… простенька собi дiвчина… Зовсiм не нам рiвня.

Г о с т р о х в о с т и й. (до Оленки). Свирид Iванович Г о с т р о х в о с т и й з своєю особою! (Подає Оленцi руку; Оленка не бере й соромиться.) Не соромтесь-бо, подайте менi свою бiлу ручку.

О л е н к а одвертає лице i ледве простягає йому руку.

Будьте ж смiливiшi!

О л е н к а. От i знайшли бiлу руку. Нема моїм рукам од чого бiлiти.

Г о с т р о х в о с т и й. То купiть рукавички.

О л е н к а. Я зроду не носила рукавичок. Далася я вам на смiх!

Є в ф р о с и н а i приятельки осмiхаються.

Г о с т р о х в о с т и й. (тихо). Яка ж гарна ця мiщаночка! Якi в неї очки, брiвки, як шнурочки, щiчки, як палянички. Якби довiдатись, хоч де вона живе.

О л е н к а. Як вас чудно прозивають.

Г о с т р о х в о с т и й. Може, й чудно. Всяково буває. Буває й чуднiше.

Т i с а м i й Є в д о к i я К о р н i ї в н а.

Є в д о к i я К о р н i ї в н а (виходить з пекарнi). Добривечiр вам, Свириде Йвановичу! Оце я почула ваш голос, та й не видержала: прийшла послухати вас, хоч у мене дiла, аж голова бiла. Сiдайте, будьте ласкавi, i я хоч на час сяду та послухаю вас. Оце шкода, що нема мого старого. Вiн вас усе згадує. От би наслухався. (Сiдає.) Ото моя Євфросина та й мiй старий все кажуть, що нема в свiтi нiчого кращого й луччого, як розумнi i вченi люди.

Г о с т р о х в о с т и й. Авжеж так; що правда, то правда. Як чоловiк пiдiйметься розумом вгору аж вище од лаврської дзвiницi та гляне звiдтiль на людей, то люди здаються такi маленькi, такi маленькi, як пацюки. А вже вашi Кожум'яки здаються звiдтiля смердячим болотом, в котрому повивертали боки проти сонця товстi свинi.

Є в ф р о с и н а. О, що правда, то правда! Як я вийшла з пансiону, то менi здається, що я стою на Щекавицi або на Андрiївськiй горi та все дивлюсь на людей зверху.

Є в д о к i я К о р н i ї в н а. Ото скажiть! Страх, та й годi! Ото шкода, що нема мого старого; от наслухався б.