Іван Нечуй-Левицький - Київські прохачі

Літостанський так обуривсь, що вже хотів вернутись додому.

«Чи не Червінський оце встругнув мені оцю штуку, щоб насміятись з мене в канцелярії?.. Але… лист писаний не його рукою… Мабуть, псяюха, когось настренчив написать… Оце буде штука, як я вшелепаюсь в чиюсь хату непроханий. Нате, мовляв, мене, бо ви до мене писали. Але… треба хоч розпитать…»

І цікавість переважила всі міркування молодого хлопця.

«Ет! За всі голови! Піду та хоч загляну в оцю дурну садибу та в хату. Якщо не спосудиться, то я круть! та й поверну голоблі назад».

І він подзвонив коло дверей. Йому хтось одчинив двері й хапком зслиз десь в одну мить. Він скинув пальто і вступив в маленьку чистеньку світличку. На канапі сиділа Галецька поруч з Мокрієвською й балакали вдвох. Літостанський поклонивсь до їх і витріщив з дива очі: в його майнула думка про красуню-панію, багатирку, за котру йому торочив Червінський ще недавнечко.

«Ой, лишечко! Тут сидять якісь дві загнибіди, ніби дві шкапи, такі захуджені, що в їх аж кістки торохтять! Одна жовта, як жовтило, а друга кисла, ще й скривилась, як середа на п'ятницю. Ой, вернусь назад!»

- Вибачайте! Це, певно, я не потрапив… не туди зайшов… Бувайте здорові! Вибачайте! я помиливсь! - мимрив збентежений хлопець, запикуючись.

Але з кімнати рипнули двері. В світлицю вступив сухорлявий Кміта, достоту, неначе цап плигнув через перелаз в огород.

- Ба туди! туди! Де вже пак не туди! - гукнув Кміта.

«Якийсь цап… в цапиною борідкою. От тобі мої мрії! Але цей цап щось мені по знаку».

- Ви мене, Луко Антоновичу, не впізнали? А я ж вчора провів вас до самісіньких дверей, як ви простували через майдан в канцелярію. То я написав до вас листа й запросив вас до себе на чай.

«Ну, чи варто ж було теліпатись на ці либедські мочарі для цієї цапиної борідки?» - подумав Літостанський і стояв на порозі ні в сих, ні в тих. Ну та й німфи! Ще й з цапом в додачу! Оце попавсь з бухти-барахти та з доброго дива! Бий вас коцюба! Де ви взялись на моє лихо?»

- От і великий вам спасибі, що ви прийшли до мене, сподобили мене візитом! - сказав Кміта й при тих словах обняв гостя й тричі цмокнув його в уста.

Літостанському здалось, що на його сп'явся цап сухими ракотицями й тричі лизнув його по губах ще й полоскотав по шиї своєю паскудною борідкою. Йому стало гидко й противно, бо він був гидливий зроду.

«Оце так халепа! Борони боже, як ще й ті захуджені загнибіди кинуться обнімати та лизать мене! Од тих я ладен хоч і випручатись, та й без сорому казка, прожогом з хати!» - подумав Літостанський, стоячи біля порога.

- Я Денис Полікарпович Кміта, - порекомендувавсь господар Літостанському.

- То то ви писали до мене лист? - якось несамохіть спитав Літостанський, - а я думав…

- Ви либонь думали, що Кміта, то якась молодесенька, гарненька панянка? Еге, так? - спитав Кміта, жартуючи. - То вже винуйте моє прізвище, яким, певно, колись давно продражнили наш рід добрі людці.

- Та, сказати вам по щирій правді, я нічого цього нe думав, - обізвавсь якось знехотя Літостанський.

- Сідайте ж, будьте ласкаві, та будьте моїм гостем, - просив господар, - оце моя добра знайома Ольга Семенівна Галецька, капітанша, а це Лукія Наркисівна Мокрієвська, одна з моїх пожильців та столовників, - знайомив його Кміта, - а вам рекомендую Луку Антоновича Літостанського, що, мабуть, сидить в канцелярії за тим самісіньким столом, де колись і я поневірявсь та лиха набиравсь.

Галецька підвелась і привіталась з гостем, Мокрієвська жваво схопилась з місця й по-паничівській стисла й труснула руку, ще й очі закотила під лоб.

«Які худі та замлілі оці обидві дами, - подумав Літостанський, - чи вони дуже натруджені, чи дуже вбогі та захарчовані? Певно, швачки».

- Я неначе десь вже бачив вас, десь стрічавсь з вами. Щось ви мені ніби трохи по знаку… - говорив Літостанський, поглядаючи на Мокрієвську. - Галецька спустила очі додолу й засоромилась. Мокрієвська дрібненько зареготалась.

- Може, ми й стрічались десь в Києві, бо й ви мені по знаку, може, тим, що ви незвичайний блондин, аж в вічі кидаєтесь. Мабуть, ми стрічались десь або в Царському садку на гулянці, або в театрі, або десь в церкві, може, в монастирі… а може, й під монастирем, - сказала Мокрієвська й знов дрібненько зареготалась і зирнула карими очима на Кміту.

- Це може буть. Але буває, що одна людина з лиця, в очей, з брів дуже схожа на другу… - обізвавсь Кміта, замотуючи розмову.

«Не тільки одна людина часом скидається на другу людину, але часом і на якусь животину, як ти скинувсь на цапа, - подумав Літостанський. - Ну та й люба буде розмова в гостях в цими цапами та захарчованими загнибідами. Треба трошки посидіти для звичайності, та й за шапку, та навтікача з світлиці! Ото нарегочеться навісний Червінський, як я розкажу йому за свої походінки по Либедських мокрачах!»