Іван Нечуй-Левицький - Київські прохачі

- Мене аж завидки беруть, що ви на службі. Вам, паничам, все-таки легше й зручніше примоститься десь на місці, ніж нам, бабам, - сказала Мокрієвська. - Чи не напитали б ви десь там в канцеляріях і мені та Ользі Семенівні якогось писарського місця? З мене либонь вийшов би добрий урядовець або писар, бо моя рука в письмі дуже гарна.

Мокрієвська знов весело й кокетко засміялась, аж дрібненькими зубами заблищала, неначе виставляла напоказ: дивись, мовляв, які в мене зубки!

«Ще й залицяння на думці в оцієї загнибіди. Жартує та сміється, аж вилиці випинаються на сухих щоках. Ой, втічу! Навряд, чи видержу далі оцю нудьгу! Ще й доведеться верзти компліменти оцім адамовим головам».

- Нечля нам лізти в урядовці, Лукіє Наркисівно. Нам коли б бог послав якусь жіноцьку службу, хоч незначну, то ми й тому були б раді, - сказала Галецька.

- Якби ж пак це залежалось од нас, - сказала Мокрієвська.

- Хіба ви напитуєте службу? - спитав Літостанський, обертаючись до Галецької.

- Напитую, та нігде не знайду. Я недавно овдовіла та зосталась без нічого, навіть без пенсії. Треба напитувати собі, ради шматка хліба, яку-небудь службу, - сказала Галецька.

Літостанський одразу став прихильніший до удови. Оповідання за безталанне життя взрушило його добре серце.

- А ви, Луко Антоновичу, таки напитуйте для мене місце в канцеляріях, коли ваша ласка. Я ладна сісти за столи, хоч би й за столоначальника або й вище, якби це од мене залежалось. Думаєте, не спромоглась би вести справу? Ой-ой-ой! Побачили б, який з мене вийшов би падковитий до діла столоначальник! - сказала Мокрієвська й знов зареготалась на всю світлицю якось нервно, аж голову закинула на плечі.

Її, очевидячки, дратував гарний молодий хлопець своєю красою, і вона, своїм звичаєм, не вдержалась од залицяння. Причеплива Мокрієвська одразу стала йому противна. Він змовчав і не одповів їй ані словечка.

- Ну, Лукіє Наркисівно! потрапить в столоначальники не так-то легко, як ви думаєте. Треба передніше таки добре обшмульгать боки та лікті об канцелярські столи, щоб сісти за столоначальника, - обізвавсь Кміта. - Я от пообшмульгував собі боки, а, як бачите, високо вгору не пішов.

Розмова тяглась дуже нудна для молодого хлопця. Галецька оповідала за своє бідування в Києві, за своє удівництво, хоч і словечком не натякнула, що вона ходе з торбами й просе милостини під монастирями. Мокрієвська розпустила веселі жарти та крутила кокетко головою. Усе це не цікавило Літостанського нітрішечки! Його брала вже нудьга. Бідкання Галецької вже надокучило молодому хлопцеві. Він окинув очима світличку, просту мебіль, прості завіси на вікнах, небагаті образи в кутку, вазони герані на вікнах. Усе це дуже нагадувало йому кімнати його батька в Каневі, небагату батьківську обставу. Не того він ждав, не того сподівавсь!

«Схоплюсь з місця та за шапку, та й дремену з хати. Прощавайте, мовляв, зоставайтесь собі здорові, і більше вже мене сюди й калачем не заманите! Це я потрапив просто-таки на Лису гору до київських відьом, ще й з цапом в додачу. Побіжу просто звідсіля в Царський сад та хоч нагуляюсь, наслухаюсь музики, надивлюсь на гарненьких панночок».

Він вже надумавсь підвестись і втікать. Але з другої кімнати одчинились двері, і в світлицю неначе впурхнула Уляся з смугнастою скатеркою в руках.

- А оце моя дочка, Уляна Денисівна. Вона вже скінчила гімназію та оце стала за господиню в моїй господі, - порекомендував Кміта свою дочку гостеві.

Літостанський встав і подав Улясі руку. Він пильно придививсь до неї й неначе впізнавав її.

«Здається, це одна з тих двох гвоздичків, що ми чи торік, чи либонь позаторік вдвох з Червінським сливе щодня ходили назирці, як вони йшли між парами гімназисток… Такі ж пишні подовжасті очі, такі ж звивчасті повненькі уста… Здається, вона, тільки неначе вилюдніла й трохи підбільшала».

І Літостанський задумавсь, дивлячись допитливими очима на Улясю. Вона була убрана в легеньку дешевеньку яснозелену сукню, котра незвичайно гарно приставала до її чорних кіс та чорних брів. На повних щоках грав маленький, ледве примітний рум'янець. Повні уста червоніли, як калина. На повненькій, неначе виточеній, шиї червонів разок доброго намиста. За косою збоку червоніли три повні червоні гвоздики. Літостанському уявилось, що в світличку хтось вніс пучок калини в свіжому зеленому листі.

«Гарна, як калина в лузі над водою! Це або та сама гімназистка, що колись впала мені в очі, або вона дуже схожа на ту панночку, тільки багато краща од неї: рівна, як тополя, і свіжа, як калина!»