Іван Нечуй-Левицький - Київські прохачі

Уляся застелила стіл скатеркою й вешталась по кімнаті та поралась, ставлячи на стіл посуд до чаю. Літостанський сидів на стільці й неначе прикипів до стільця: в його вже зникла думка тікати мерщій з хати. Він забувсь і за Царський сад, і за веселий натовп паннів в садку, і за музики. Перед ним неначе одразу десь зникла Лиса гора з відьмами й цапом, і натомість одразу ніби стеля повищала, вікна побільшали; і неначе залисніли здорові дзеркала та паркети, заманячили килими з букетами троянд. До його вуха неначе долітали мелодії музик з Царського садка. Звідкільсь полились пахощі гвоздички та запашної резеди; засяв одразу світлий рай, за який торочив йому жартовливий товариш… І Мокрієвська чогось неначе одразу покращала, і сам цап став не такий поганий та навратливий.

«Ні, не втечу! не піду в Царський садок на гулянку. Треба зостатись та хоч надивиться на цю червону калину», - подумав Літостанський, слідкуючи гострими очима за кожним рухом молоденької красуні чарівниці.

Молоденька наймичка, сільська дівчина, босоніж і в одній вишиваній сорочці, внесла самовар і поставила на столі. Уляся заходилась засипать чай та гарячить стакани, зиркаючи ніби ненароком на гарного білявого панича.

- От моя дочка вже скінчила гімназію! вже й перейшла нас, старих, в усяких науках! - хвалив батько Улясю.

- От і перейшла! Може, й не дійшла, а вам тільки так здається, - обізвалась Уляся й засміялась.

- Ой, перейшла! Про це нема що й казати. Вона так падкувала коло книжок, що дістала аж дві книжки в подарунок в двох класах, - сказав Кміта, обертаючись до гостя.

- Це знак, що ви й справді-таки добре прилягали до наук, - сказав Літостанський.

- Ще й як добре! Було її од книжки не одірвеш. Там такі книжки достала, що просто цяця, а не книжки: обидві золотообрізні ще й з золотим написом. Ось я вам зараз покажу! - сказав Кміта і покатав в другу кімнату та й виніс дві книжки в червоних палятурках.

- Оце одна: «Маша й пропавший цуцик», чи так, Улясю? А друга «Верховець без ноги, чи… здається… без хвоста».

- «Всадник без голови»! - поправила батька Уляся.

- Чи то пак - без голови. Мені, бач, все здається, що «всадник» - то кінь, - сказав батько.

- Та «всадник» це верховець на коні, а не кінь! - сказала Уляся й зареготалась так голосно, неначе задзвонила в дзвоник, скоса поглядаючи на Мокрієвську.

- А я все переплутую коня і «всадника», бо чую, як в церкві співають: «Коня и всадника в море Чермное…» Та дивіться! Ще й переклад з французького, чи що! От так книжка! Ще й загранична, не тутешня! Багато краща й цікавіша навіть, ніж «Бова королевич» або «Єруслан Лазаревич». От як наші пішли вгору! - хваливсь батько.

- Та годі вже вам, тату, хвалитись мною! Аж мені сором перед людьми. В батьків та матерів є звичай чванитись своїми дочками та синами. А дітям це не дуже приємно. Адже ж кажуть, що й сова хвалила своіх дітей, що, мов, кращих і на світі нема, - одбивалась Уляся.

- Ну, то тільки так кажуть: а що люде блемсають язиками, тому не завжди йми віри. Я вже в цьому пересвідчився, - огризавсь і собі батько.

- Ну! вас до совиних дітей ніяк не можна тулить, - обізвалась Мокрієвська, - це вже ви надто себе принижуєте.

- Отже наша сусіда Сухоребра недавнечко хвалилась перед нами, що її дочка Настуся - окраса Галицького базару, бо, каже, як вийде з кошиком бубликів на базар, то й увесь базар од неї покращає. Так, каже, й закрасить собою ввесь точок! А насправжки сказати, то, певно, базар її красить, а не вона базар. В батьків та матерів все так: «мої сини, як соколи! мої дочки, як голубочки!» Еге, так, тату? - одмовлялась Уляся.

- Ну, не всі дочки та сини однаковісінькі. Бувають усякові, не до тебе рівняючи, - сказав батько.

- Таки не втерпіли, винесли оці книжки! Тато всім показує їх, аж мені ніяково - сказала Уляся. - Лихо мені з вами!

- Чого ж лихо? От і ми подивимось, які книжки роздавали вам в гімназії: чи такі, як і в нас в гімназії, чи трохи кращі? Ті ж самісінькі, що і в нас, - сказав Літостанський.

- От і добре зробили, що показали й нам ці Улясині трофеї, бо я, признатись по щирій правді, їх ніколи не діставала, - сказала Мокрієвська.

- Та які гарненькі, неначе цяцьки, - сказала Галецька, перегортаючи листки цупкого паперу.

- Ще й малюнки непогані й цікаві, - обізвавсь Літостанський.

- Де там непогані! Зовсім гарні, хоч вправляй в рямця та в скло та й чіпляй на стіни, - чванивсь батько.

- Ви, Уляно Денисівно, таки держіть їх в спряту. Сховайте десь добре, на самісіньке дно в скрині, щоб не позамазували їх руками усякі нечепурні читальники та читальниці. От я, то й не дістав таких у гімназії, хоч і вчивсь непогано, - говорив Літостанський.