Іван Нечуй-Левицький - Київські прохачі

Кміта й справді був кмітливий і вмів добре кмітить: він догадувавсь, що в цього білявого хлопця була добра душа, було почутливе м'яке серце.

«Отакого жениха я бажав би для своєї Улясі», - подумав Кміта.

Але старий Кміта почав підступати з хитрощами, щоб довідаться, що за людина був той молодий хлопець, якого він роду, яке його становище, який він на вдачу.

- Ви самі таки родом з Києва, чи, може, ви перейшла звідкільсь сюди, в Київ? - спитав Кміта, трохи перегодя.

- Я не тутешній, бо я родивсь в Каневі. Там мій тато на службі; служе давно, дуже давно, - сказав Літостанський.

- І тепер служе там? - спитав Кміта.

- Служить, закинутий в глушину. В Каневі не те, що в Києві: трудно там піти вгору, та й нікуди йти вгору, не те, що в Києві, - сказав Літостанський і засміявсь дзвінким веселим сміхом.

- Це правда, що там нікуди йти вгору, не те, що в Києві. Чи жива й ваша мама, чи вже померла?

- Ще жива, але вона вже літня людина, хоч ще при здоров'ї. Якось ще ворушиться, - одповів хлопець, трохи здивований цікавістю незнайомої людини.

- То ви там і вчились в Каневі? чи в Києві? - підступав хитренький Кміта з питанням.

- Я вчивсь в канівській міській школі, а потім батько дав мене в київську гімназію. Я дійшов до шостого класу та й мусив покинути гімназію, бо в батька малий засіб: не спромігся мене далі держати в гімназії. Я покинув гімназію й зараз-таки пішов на свій хліб; пішов на службу в «губернське правлення», в канцелярію. Я мусив недоброхіть кинути науку, аби якось животіти на світі.

- Чи вистачає ж вам на прожиток? - спитав Кміта, скоса позираючи на ясні хлопцеві очі.

- Мусить вистачати. Треба якось перебиватись то сяк, то так, то інак. Часом беру додому на вечори будлі-яку переписку й маю сякий-такий додаток до скарбової плати. А кімнатку наймаю вдвох з товаришем, щоб обходилось трохи дешевше.

- Це ви, мабуть, йдете на службу? - спитав Кміта.

- Еге. Коли б пак часом не опізнитись, бо буде ніяково перед начальником.

- І я колись служив там, де й ви оце служите, і сидів, певно, в канцелярії в тій самій кімнаті, а може, й за тим-таки столом, де теперечки ви сидите.

- Невже? Хіба ж ви вже вийшли на пенсію? Так зарані? Ви ж ще не старі.

- Не вийшов на пенсію, а таки простісінько покинув службу, бо трохи з голоду не вмер, як оженивсь та пішли в мене діти. Ще доки був сам, то вистачало на прожиття, а як пішли діти, то довелось хоч торби брати на плечі, та… гм…

Кміта пик-мик та й спинив язика, навіщось закашляв і замовк.

Він провів Літостанського до самих дверей в канцелярію. Хлопець попрощався й ніби шубовснув хапком в здорові двері. Кміта трохи підождав, постояв під дверима. В канцелярію йшли стійчики та вештались по сінях сторожі. Кміта забалакав з одним стійчиком і випитав в його про Літостанського все, що йому було потрібно: і де живе Літостанський, і допитавсь, як його звуть, і як його по батькові, і що він не жонатий, що він має вже перший чин і дістає щомісяця по тридцять карбованців жалування.

Кміта задумавсь, стоячи коло дверей в канцелярію. Проз його вештались урядовці, повсякчас рипаючи та гуркаючи дверима, входили й виходили усякі люде, швендяли кудись молоденькі безусі писарі, неначе школярі в школі, одмикуючи од роботи та марнуючи час в якійсь непотрібній біганині.

«Треба якось залучити цього паничика до свого дому, - думав Кміта, похнюпивши голову. - До моєї Улясі вже лицяється багато молодих крамарчуків та усяких міщан, але вони їй не до пари. Та й мені вони не припадають до вподоби. Не піде моя Уляся за таких зроду-звіку, бо вона вчена. А яка ж тепер моя компанія? Які мої знайомі? Чи трапиться між ними хтось путній для моєї Улясі? Чи піде вона за когось з їх?.. От тобі ще один клопіт. Надбав чимало добра, забезпечив себе на старість, але… От тобі знов морока… Напишу це я до Літостанського лист і одішлю йому по пошті. Залучу його до своєї господи. Нехай ходе до мене в гості. Може, й припаде до вподоби моїй Улясі. Може, й він єдиник в батька, як і Уляся єдиниця в мене, то й складуться докупи батьківським надбанням та й житимуть якось на світі».

Кміта тихою ступою вийшов на вулицю, похиливши голову. Думки та міркування про щастя коханої Улясі все якось не виходили в його з голови. Він ішов і навіть не примічав, як на Софіївському майдані вештались прочани, сновигали ватагами молодиці.

«Мав колись один клопіт в житті й мусив через його покинути канцелярію, а тепереньки на тобі - другий клопіт! Хоч торби кидай! - думав Кміта, навспражки заклопотаний долею своєї Улясі. - Треба написать лист до цього гарненького панича, доконче треба написать та й заманить його в свою хату».