Іван Нечуй-Левицький - Київські прохачі

- Дай, боже, собі напитать місце, то вже я дбатиму й за вас, - тихо обізвалась Галецька.

Мокрієвська втерла сльози й підвела голову.

- Дайте, серце Улясю, ще стакан чаю. В мене все неначе сохне коло серця, - промовила Мокрієвська й подала Улясі не порожній стакан через стіл.

- Та допийте ж передніше цей стакан! Ви ще не допили сливе півстакана, - сказала Уляся.

- О, чи ти ба! А я й не бачу, що я ще не допила. За дурними сльозами вже й світа не бачу, вже й не тямлю, що я говорю. Навіжена я стала, та й годі! - сказала Мокрієвська й чогось осміхнулась.

Галецькій стало невимовне жаль цієї безталанної людини, котра з такою красою, з такою веселою жвавою вдачею впала так низько, як падають останні волоцюги. По її товстих косах, по всій голові стриміло непричесане волосся, теліпалось понад шиєю, вилізало пасмами на вуха, злазило на чисте гладеньке бліде чоло. Уся її класичної краси голова була оповита волоссям, неначе павутинням. Комірчик на шиї та рукавички були побгані, нечисті, неначе вона наділа на себе якесь чорне заношене плаття. На чорній кофті по грудях лисніли руді плями та смуги. Галецька несамохіть задумалась, їй стало шкода цієї безталанної людини, що завчасу зів'яла й зблякла, неначе квітка, скошена саме в спеку.

- Чи це вже ви, Улясю, кінчаєте свої науки, чи ще вчитиметесь рік? - говорила Мокрієвська й хапком хлептала чай.

- Вже, хвалить бога, доплила до берега, - сказав Кміта.

- Вже скинула оте коричневе убрання й пошила собі нову сукню. Так вже мені остогидла ота форма! - сказала Уляся.

Мокрієвська одірвалась од стакана й миттю підвела голову. Через одчинені двері в кімнатці вона побачила почеплену на стіні новеньку Улясину суконьку, яснозелену з чорненькими та червоними дрібненькими квіточками.

- Ондечки я її й бачу! Еге, ото вона теліпається на стіні? - сказала Мокрієвська і раптом схопилась, побігла в кімнатку, одчепила сукню й на пальці, неначе на цвяшку, винесла її в світлицю та й почала вертіти перед вікном. Вона знов покинула недопитий чай, навіть забулась за його.

- Ой гарна ж суконька! Ви добре добрали собі колір до лиця. В вас карі очі та чорні брови. Вам дуже пристає до лиця зелене або біле. І мені найкраще прияличає або зелений, або білий колір. Було як уберусь в біле, чи на бал, чи на Великдень на утреню, чи що, то й сама себе ледве впізнаю в дзеркалі.

І Мокрієвська вертіла суконьку на пальці, неначе гралась. В неї в очах ще й сльози не зсякли, а на устах вже блукав осміх, і самі очі ніби грались й осміхались крізь сльози. Вона й сукню вертіла на пальці, й сама вертілась. Побігла в кімнатку, почепила на цвяшок, десь налапала нову Улясину юбочку, і знов вилинула серед світлиці, оглядала підбійку, ґудзики, стьожечки, котрими була облямована юбочка. Мокрієвська вешталась, крутилась по кімнатах, непосидяща та жвава, як живе срібло.

- Допивайте-бо чай, бо прохолоне! - обізвавсь Кміта.

- О! а я й забула за чай! Мені пристає до лиця зелене. Господи, як гарно мені в яснозеленому, та ще як додати до його чорних кружев. Ще трохи пристає мені жовтуватий колір, а червоне убрання вже зовсім мені не прияличає. А вам, Улясю?

- Я ще й не справляла собі нічого червоного, то й не довідалась гаразд за це, - обізвалась Уляся.

- Шкода! Добирайте, серце, убрання, щоб доконечно приставало до лиця. Покращаєте вдесятеро! От поназдивитесь, як побачите! - лепетала Мокрієвська. - Але мова мовиться, а хліб їсться, а час минає, як кажуть люде. Я оце до вас по ділу. Ви наймаєте в себе одну кімнатку. А я оце посварилась з своєю господинею, тією, що ви дражните Сухореброю. Чи не найняли б ви мені тієї кімнатки?

- Ото шкода, що ви мені заздалегідь не сказали! - обізвавсь Кміта. - Вже моя сестра впервих замовила для себе ту кімнатку.

- Тітка вже просила, й сьогодні оце ввечері й завдаток принесе, - сказала Уляся й переглянулась з батьком, ще й ледве осміхнулась.

Од цікавих та кмітливих очок Мокрієвської це не потаїлось.

- Це ви, певно, тільки одмовляєтесь, щоб мене не пустить до себе… Це й ви мене цураєтесь. Господи! яка ж я тепереньки безщасна людина! Усі од мене одцурались. Усі нехтують мною, неначе змовились. Де мені, безталанній, подітись?

І в Мокрієвської знов одразу очі зайшли сльозою. Улясі стало жаль цієї безталанної людини. Вона зирнула на батька й прижмурила очки, ще й кліпнула ними раз і другий.

- Коли вже ви так намагаєтесь, то я й не візьму завдатку од сестри! Про мене наймайте й ви. Я добре тому відомий, що ви завжди платите за квартиру й грошей моїх не замотаєте: глядіть же, не гайтесь, бо як трапиться який наймач, то я й оддам кімнатку, - сказав Кміта, котрому й справді стало шкода Мокрієвської.