Іван Нечуй-Левицький - Київські прохачі

- Як людині доводиться з голоду помирать, то мусить і на морозі дрижаки хапати, - сказав Кміта. - Чом ви, Ольго Семенівно, не підмощуєте собі горба, як виряджаєтесь під монастирі? Горб дає чималий заробіток, сліпі очі - ще більший, а скривлений рот - найбільший, бо дуже кидається всім у вічі, та практикувать його й важко, і небезпечно.

- Як оце напосілась лиха година, то, може, муситиму й горба підмостить, бо нігде в світі дітись, - сказала Галецька, важко зітхнувши. - Чи я ж коли думала, що мені доведеться простягати руку попід монастирями? Я була щаслива в свого панотця, і заміж добре вийшла, і жила щасливо в парі. А от теперечки мушу тинятись по світі з торбами.

Уляся якось раптом поставила недопитий стакан, неначе кинула його на мисочку, й задумалась. На її чималі карі очі неначе одразу впала імла; взір пішов неначе кудись далеко, і вона дивилась не на Галецьку й не на батька. Думки про свою долю, про свою прийдешність несамохіть заворушились в неї й полинули кудись далеко, зазирнули в далечінь, невідому й темну.

«А я ж то старцева дочка… Помре панотець, я зостанусь сама, як билина в полі. Що тоді мені доведеться діяти? що почать? Як жити й вік вікувать?»

І молоденька Уляся одразу ніби замерла на одному місці.

Думки про свою прийдешню долю вперше на віку заворушились в її молоденькій голові, неначе вона заглянула в якусь темну безодню, де не видко було й дна. Перед нею наче сизіла якась далечінь, де око сягає без краю й не досягає до краю.

- От ви й задумались, - обізвалась Галецька, - і я вгадаю - чого. Ви ще молоденькі і вам ще не час задумуваться над людським життям. Ваша доля ще повсякчас сміється до вас, і, дай боже, щоб вона сміялась до вас і довіку!

- Ви зросли в кращій обставі і, певно, при більших засобах, та от і довелось вам хліба просити. А я ж то? - сказала Уляся і знов якось ущухла, зщулилась і головку похилила.

- Не задумуйсь, дочко, заздалегідь! Тобі саме гулять та співати, та танець виводить, а не думи думать. Я вже передніше передумав їх за тебе. Недурно ж нас продражнили кмітами, - сказав Кміта, допиваючи чай.

Проз вікна майнула чиясь постать, висока на зріст та тонка, як очеретина, вся в чорному.

- Ой, лишечко! Це ж Мокрієвська сурганиться, певно, до нас! - сказала Уляся й скривилась.

- Це вона! Я встиг придивитись до неї й впізнав. Чого це вона сподобила нас своїми такими ранніми одвідинами? - сказав Кміта.

- Гм! Я трохи догадуюсь чого: в нас на шибці наліплена записка, що одна кімнатка наймається, - тихо обізвалась Уляся. - А я оце чула од сусіди, що її хазяйка проганяє з квартири, бо з нею хазяйці морока, та ще неабияка.

- Оце ж вона буде намагатись до нас на квартиру. Але я зроду-звіку не прийму її до себе! Ольго Семенівно! кажіть, будьте ласкаві, що ви вже зайняли ту порожню кімнатку, - просив Кміта.

Галецька змовчала. Їй ніяково було микатись в чужу справу та ще й казать неправду.

- Я скажу, що квартиру замовила моя тітка, - обізвалась Уляся. - Треба якось од неї одбріхуватись, бо це ж така причепа, що й сказати не можна. Матимемо з нею багато мороки та неприємності.

- Як жила вона в своєї тітки, - сказав Кміта, - то було викраде в неї ключі та й повипиває горілку з пляшок, де запірве. А як тітка почала ховати ключі, то вона вештається по кімнатах та де налапає пляшечку з одеколоном або з якимись духами, то й те повипиває. Її теперішня господиня жалілась мені, що в хаті од неї невидержка нікому. Оце десь тиняється по шинках, нап'ється, прийде додому пізно та й співає або кричить та галасує, мов навіжена, а далі часом плаче й голосить. А як вшелепається п'яна до хазяйки, то вже її трудно й з хати випровадить. Щось белькоче, регочеться, бо дуже весела на вдачу, хоче, щоб з нею сиділи та балакали, та її розважали. А потім просе горілки аж плаче, аж в руки цілує. Вже й північ мине, а вона все сидить та теревені точить. Тоді господиня візьме та й піддуре її: вдягається, буцім би то йде в гості або кудись по ділу, вимане її з хати та й запроваде в її покоїк.

- Але, кажуть, що вона дуже добра людина. Казала мені та хазяйка, що коли Мокрієвська твереза, то кращої людини трудно й пошукати, - сказала Уляся, а тим часом Мокрієвська перейшла двір і увійшла в присінок.

Рипнули двері й раптом одчинились, неначе їх рвонуло вітром, - і Мокрієвська одразу опинилась серед світлиці, неначе за нею хтось гнавсь на вулиці, а вона втікала й прожогом вскочила в світлицю.

- Добридень вам! З неділею будьте здорові! Певно, жива чиясь теща, тільки не моя, що я оце потрапила саме на чай. Налийте, серце Улясю, стаканчик хоч з вимочків, коли вже чай перестояв та прохолов. Наквокталась оце я під монастирями так, що в мене аж в пельці посохло, - теревенила Мокрієвська, подаючи руку Кміті та Улясі.