Іван Нечуй-Левицький - Київські прохачі

Тоді писар Дрімайло, мій сусід і приятель, каже до мене: «Кидаймо оцю каторжну службу, поперебираймось за старців, начепим торби та ходім просити під Михайлівський монастир. Переодягнемось так, що ніхто й не впізнає. Я певний в тому, що старцювання дасть нам більше заробітку, ніж писарювання. Я добре знаю, що торба - непоганий засіб і, мабуть, кращий, ніж писарювання в канцелярії. Та й які наші засоби в нас вдома? Доки були живі наші батьки і торгували на рундуках сяким-таким крамом, то ще можна було жити з бідою пополовині, а як старі повмирали, то тепер навіть не прохарчуємось на наші писарські заробітки».

- Одже ж ти кажеш правду, - кажу я до його. - Якби моя жінка не стала перепічайкою та не заробляла на паляницях, то ми з нею давно б з голоду попухли.

- Почепім оце торби та ходім під монастир. А як хто дізнається за це, то ми принаймні завдамо сорому отій вишкварці, отому навісному Гупальському за те, що його писарі торбами трусять під церквами, - каже він до мене.

- Ну! цим не дуже завгоримо йому, - промовив я, - але він так осточортів мені своїми прізвищами та лайкою, що я ладен хоч і торбами трусить, аби тільки здихатись канцелярського лиха.

- От ви, тату, сердитесь на Гупальського за прізвища, а ви ж самі надавали нашим сусідам прізвищ незгірше вашого Гупальського, - обізвалась Уляся. - Чи знаєте, Ольго Семенівно, що коло нас живе не Дармостук, Шкандиба, Козловський та інші, а якийсь Посмітюха, Задерихвіст. Марта Сухоребра, якась Сорокопудиха, Репа, Гепа… Так тато зве їх інколи й при чужих людях, аж мені стає ніяково. Вмієте й ви прикладати усякі прізвища. Вам не подобало б за це сердитись на Гупальського, - сказала Уляся.

- Але я ніякого сусіда не дражню просто в вічі прізвищами, а позаочі хоч і дражню, то, як кажуть: «як не чує, то й не вадить». А Гупальський було кидає нам прізвища просто в вічі, ніби лиха сільська баба комусь суче дулі спересердя під самісінький ніс. Я вдався-таки зроду самолюбний та гордовитий, і тільки честь на собі покладав, щоб не здати йому здачі такими ж достоту прізвищами, або ще й влучнішими. Було слухаю та тільки думаю: «Ой ти, мурляко, старе цвіркунище, облизаний макогоне! от на тебе так варто б було висипати хоч би й цілий лантух прізвищ. Це б до тебе приставало багато краще, ніж звізда на серці».

Ото раз трапилось два празники поспіль, ще й на третій день була неділя. Дрімайло був великий штукар, і я добре знав, що він наваживсь начепити торби тільки для штуки, щоб потім забавлять писарів своєю комедією. А я й сам до того торгу й пішки, бо й з мене таки штукар добрий.

- Неси, кажу до Дрімайла, торби! давай з нудьги встругнемо штуку, бо все одно нема чим розважити себе на святках.

Прийшов він до мене ще вдосвіта, десь понабирав торбів і усяких дранок. І вже не знаю, чи він їх накупив в старців, чи накрав. Приніс дві пари постолів: мабуть, сам поморщив їх з старих халяв чи з свинячих шкурлатків. Зачинились ми отутечки в кімнаті й поперебирались за старців: пообкручували ноги ганчірками, взулись в постоли, пообмотували литки волоками й почепляли торби на плечі.

- Тривай лиш! Щось ми вийшли старцями дуже молодими й не дуже захуженими. Ось давай лишень я трохи підведу тобі вид тертим вугіллям або сажею. Та треба б і на спину підмостить чималі горби, то ми вийшли дуже вже бадьористі старці. Горб, певно, дасть більше заробітку. Горбом можна більш заробити, ніж руками або й писарським пером, - каже до мене Дрімайло.

- Мабуть, більше, ніж моїм мальованим писанням в нашого злодійкуватого Гупальського, - кажу я до Дрімайла. - Та чіпляй мені горба здорового, бо в мене стан дуже рівний.

- А ба! як розласувавсь! Мабуть, хочеш горбом більше випросити гривень та бубликів? Знать, що ти запопадний чоловік.

Попідмощували ми на спину горби, позав'язували вуха старими хусточками, понаводили на щоках смуги. Дрімайло обквітчав морду синяками, неначе бивсь навкулачки і тільки що вихопивсь з бійки. Як зирнув я на себе в дзеркало, то, їй-богу й присяй-богу, не впізнав себе! Якби рідна мати встала з домовини, то в той час не впізнала б мене. Отак колись дуріли, бо були молоді та веселі.

- Ну теперечки вже хоч і гайда на сцену в театр! комедію приставляти! - каже Дрімайло, та й пхнув мене до порога ще й коліном чернечого хліба дав на дорогу.

Тільки що я взявсь за клямку, щоб одчинить двері а кімнати в світлицю, аж рипнули сінешні двері: то жінка верталась з базару з кошиком. Як ми заходились перебиратись за старців, вона вже тоді пішла на базар і не бачила, як прийшов отой пришелепуватий Дрімайло з прохацьким гардеробом. Тільки що рипнули двері в сінях, Дрімайло смик мене за руку! та й каже до мене пошепки: - А давай налякаємо твою жінку! - та й защіпнув двері в кімнату.