Джеймс Джойс - Улісc

Спарувалися на вікні дві мухи, б’ються об шибку спаровані.

Тепло проковтнутого вина в його роті тримається. Виноточильні преси чавлять виноград бурґундський. У ньому сонячне літепло. Здається, про дотик таємний мені пам’ять нагадує. Його почуття зволожені цим дотиком пробудилися. Сховалися у заростях папороті в Гауті. Під нами затока спить небо. Ні звуку. Небо. Біля Левової Голови море багряне. Зелене біля Драмлека. Жовтозелене далі до Саттона. Підводні поля водоростей, на них видно брунатні смуги, затоплені міста. Її волосся лежало на моїй куртці як на подушці, руку я підклав їй під потилицю, комашки з трави бігали по руці, та ти ж помнеш на мені все. Ото диво! Її м’якенька прохолодна пахуча рука пестила мене, очі прикуті до моїх очей. Заворожений я припав до неї, її повні уста розтулилися, і я їх цілував. Яка насолода! А вона язиком посунула мені в рот щойно розжоване печиво з кмином. Гидка кашка пожована в її роті, кисло-солодка, розмочена її слиною. Радість: я ковтав її: радість. Юне життя, її випнуті губи вп’ялися в мої. М’які, теплі, липкі як помадка. Очі її були наче дві квітки, візьми мене, очі, сповнені жаданням. Заторохтіли камінці. Вона завмерла. Коза. Ні душі. На вершині Бен Гаута в кущах рододендронів коза походжала хазяйновито, сіючи позад себе бурубашки посліду. Захована папороттю, вона сміялася в моїх палких обіймах. На ній я лежав і цілував її несамовито; очі, її губи, її оголену шию, що здригалася в ритмі ударів серця, її перса під шерстяною блузкою, пипки, що стриміли вгору. І пестив її всю гарячим язиком. Вона цілувала мене. Мене обціловувала. Ладна віддатися, вона куйовдила мені чуб. Обцілована, вона цілувала мене.

Мене. А тепер мене…

Мухи б’ються об шибку спаровані.

Він опустив погляд, і його очі простежили лінії текстури на дубовій стільниці. Краса: лінії вигинаються, вигини це і є краса. Гарні тіла богинь, Венери, Юнони: вигини, якими милується весь світ. Можна побачити їх, ось бібліотечний музей, стоять у круглому холі, оголені богині. Сприяє травленню. Їм байдуже, хто на них дивиться. Хай дивляться всі. Ніколи не озвуться. Принаймні до такого як Флінн. От якби вона так як Пігмаліон з Галатеєю що перш за все сказала б? Смертний чоловіче! Знай своє місце. Кружляти нектар гуртом із богами, тарелі з щирого золота, в емпіреях. Куди там нашим бідняцьким обідам, прихапцем тарілка з кавалком вареної баранини, морква з ріпою, пляшка дешевого пива. Нектар, уяви, що п’єш електрику: пожива богів. Краса жіночого тіла фігура Юнони. Довічна краса. А ми запихаємо свій харч у дірку, а він виходить з другої позаду: харч, шлунковий сік, кров, кал, земля, харч: він живить нас так само, як паливо живить для руху паротяг. А у них ні. Ніколи не дивився. Подивлюся сьогодні. Охоронець не помітить. Нахилюсь, наче хочу щось підняти з підлоги, і погляну чи у неї є.

Сечовий міхур тихенько спонукнув його піти і зробити не робити там зробити. Як справжній муж, завжди готовий, він спорожнив свою склянку до дна і вийшов, кохалися вони також із смертними чоловіками, до них їх вабило, лягали з коханцями-чоловіками, з юнаком пила меди утіх, у двір. Коли не стало чути його кроків, Деві Берн одірвався від своєї книги і запитав:

— А хто він за один? Він, часом, не страховий агент?

— Ні, він уже давно облишив цю справу, — пояснив Носатий Флінн. — Тепер він робить рекламу у «Фрімені».

— З лиця він мені давно знайомий, — сказав Деві Берн. — У нього біда?

— Біда? — вразився Носатий Флінн. — Нічого не чув. А що таке?

— Я ж бачив, він у жалобі.

— Невже? — завагався Носатий Флінн. — Ай справді, їй-богу. Я ще запитав, як у нього там удома. Маєте слушність, слово чести. Таки був у жалобі.

— Я ніколи не заводжу розмову про такі речі, — повідомив Деві Берн, демонструючи свою делікатність, — якщо бачу, що джентльмена спостигла пов’язана з ними біда. Це тільки роз’ятрює свіжу рану.

— У кожному разі, це не дружина, — запевнив Носатий Флінн. — Я зустрів його позавчора, він саме виходив із «Ірландської ферми», молочарні, яку держить на Генрі-стрит дружина Джона Вайза Нолана, і ніс слоїк вершків для своєї благовірної. Мушу сказати: вона жінка нівроку пишна. Самий смак.

— То нині він заробляє на хліб у «Фрімені»? — запитав Деві Берн.

Носатий Флінн значуще стиснув губи.

— Того дріб’язку, що йому платять за оголошення, навряд чи стане на вершки. Це річ ясна для кожного.

— І як же тоді? — зацікавився Деві Берн, закриваючи книгу і підступаючи ближче.