Джеймс Джойс - Улісc

— Ростбіф із капустою.

— Порцію рагу.

Людський дух. Його занудило. Запльована тирса, солодкавий і теплуватий дим цигарок, сморід тютюнової жуйки, дух розлитого пива, людської пивної сечі й пивних недопитків.

Ні, тут не проковтнеш і кусника. Он хлопчина гострить столового ножа об виделку, готується ум’яти все, що стоїть перед ним, а ветхий дідок колупається в тому, що залишилося від його зубів. Кашлянув, наїджений, жує жуйку. До і після. Дякує Господу після трапези. Погляньте-бо на цей портрет, і цей. А той вимочує підливу кришениками хліба. Агов, чоловіче, вилизуй просто тарілку! То краще мені звідси тікати.

Він озирнув весь обідній кагал — і тих, хто за шинквасом, і хто за столами, — силкуючись не дихати носом.

— Сюди два портери.

— Порцію солонини з капустою.

Он хлопець підпихає ножем капусту в рот собі так завзято, наче для нього це питання життя чи смерти. Чудовий хід. Аж моторошно дивитися. Щоб безпечніше їсти, йому треба три руки. Одривати по шматочках. Для нього друга натура. Щастить йому. Напевно, народився він не тільки в сорочці, а й із ножем у зубах. Начебто дотепно. Та ні. Не зовсім: чому з ножем? Ніхто не втямить.

Служник у фартусі, а поворозки теліпаються, збирав посуд, брязкотів липкими тарілками. Рок, судовий пристав, стоячи біля шинквасу, здував корону піни зі свого кухля пива. І вдало здув: вона лягла жовтою купкою біля його чобота. А один із тих, що обідали сидячи, сперся ліктями на стіл, підняв ніж та виделку і чекає другої страви, зирячи понад заплямованою газетою на підіймач із кухні. Сусіда щось йому розказує, жуючи з повним ротом. А той співчутливо слухає. Застільна балачка. Я плямкав із ним у плямстерському плямку у плямницю. Хіба? Та невже?

Містер Блум нерішуче підніс два пальці до губів. Очі йому підказали:

— Не тут. Ти його не бачиш.

Гайда звідси. Тут бридота, як у свинарні.

Він позадкував до дверей. Перехоплю чого-небудь у Деві Берна. Підживлюся. Якось перебуду. Поснідав же добряче.

— Дайте ростбіф із пюре.

— Пінту портеру.

Кожен дбає тут лиш за свій апетит і домагається жаданого з усіх сил. Ковтай. Глитай. Ковтай. Що лізе в пельку.

Блум вийшов на свіже повітря і рушив назад, до Графтон-стрит. Жери сам, або тебе зжеруть людожери. Ріж! Ріж!

Уявімо, що коли-небудь запровадять це громадське харчування. Усі марширують із мисками і каструлями по поживу. Те, що їм насипали, наминають тут же, на вулиці. Джон Говард Парнелл наприклад ректор Триніті кожна жива душа не кажучи про інших ректорів {349} 349 (160) « Не кажучи про інших ректорів …» і нижче « Отець О’Флінн …» — із балади «Отець О’Флінн» (1879) А. П. Грейвса (1846—1931). і про ректора Триніті про жінок і дітей, візників, священиків, пасторів, фельдмаршалів, архієпископів. З Ейлсбері-роуд, з Клайд-роуд, з ремісничих околиць, з північного Дубліна, лорд-мер у своїй пишній кареті, стара королева у кріслі на коліщатах. Я з порожньою тарілкою. Буду за вами, у мене чашка спільного користування. Така, як біля фонтану сера Філіпа Кремптона. Зметіть мікробів хусточкою. Той, хто після вас, намете своєю цілу купу нових. Отець О’Флінн посміється з нас усіх він. Однаково всі сваряться. Кожен прагне отримати дещо краще. Дітвора чубиться за те, хто буде вишкрібати казан. Для супу казан має бути завбільшки такий, як Фенікс-парк. І видобувати з нього свинячі боки та огузки туш яловичини доведеться гарпуном. Кожен ненавидить усіх, хто поряд. У готелі «Міський герб» вона назвала це табльдотом. Суп, печеня і десерт. Ніколи не знаєш, чиї думки ти жуєш. А хто потім митиме всі тарілки й виделки? Можливо, о тій порі весь люд стане харчуватися таблетками. Зуби псуватимуться ще швидше.

Зрештою вегетаріанці недалекі від істини твердячи що виросло з землі воно й пахне гарно хоча часник, авжеж, пахтить італійцями-катеринщиками, хрумка цибуля й гриби трюфелі. А ще як мучаться тварини. А птицю треба обскубти й випатрати. Бідолашна худоба на ринку чекає, поки їй молотом розтрощать голову. Му-у. А як тремтять бідні телята. Ме-е. Смаковита телятина. Чудова з неї печеня з капустою й картоплею. У відрах різників погойдуються легені. Дайте-но мені он ту груднину на гачку. Ляп. Фе! Криваве м’ясиво. Оббіловані вівці з осклілими очима висять підвішені за задні ноги, морди їм загорнені в закривавлений папір, з носів на тирсу скрапують криваві шмарклі. Серце й тельбухи розкуповують швидко. Та не шарпай тих вирізок, хлопче.

Коли сухоти, радять пити свіжу, ще теплу кров. Кров завжди потрібна. Її жадають. Лижуть її, вона ще тепла, парує, густа й солодка. Зголоднілі душі.