Джеймс Джойс - Улісc

Містер Пауер протягло чмихнув крізь затулені ніздрі.

— Ні, — сказав містер Блум, — син себе…

Мартін Каннінгем непоштиво урвав його мову.

— Рувим Дж. із сином простували набережною понад річкою до пароплава, що мав відпливати на острів Мен, і юний химерник нараз вирвався та й плигнув через парапет просто в Ліффі.

— Мати божа! — скрикнув злякано містер Дедалус. — І втопився?

— Втопився! — вигукнув Мартін Каннінгем. — Де там! Один човняр його виловив, зачепивши гаком за матню, і привіз батькові на набережну. Ледь живого. Туди півміста збіглося.

— Так, — мовив містер Блум. — Але найсмішніше те…

— А Рувим Дж., — сказав Мартін Каннінгем, — дав човнярові флорин за те, що той порятував сина.

З-під руки містера Пауера долинуло приглушене зітхання.

— Таки дав, — підтвердив Мартін Каннінгем. — Як справжній герой. Срібний флорин.

— Правда ж чудово? — запитав жваво містер Блум.

— Передав один шилінг вісім пенсів, — сухо сказав містер Дедалус.

У кареті залунав тихий здавлений сміх містера Пауера.

Нельсонова колона.

— Вісім слив на пенні! Вісім на пенні!

— Приберімо-но краще серйознішого вигляду, — мовив Мартін Каннінгем.

Містер Дедалус зітхнув.

— Навряд чи бідолаха Педді образився б на нас за те, що ми трохи посміялися. Він сам чимало хороших анекдотів розповів.

— Прости мене, Господи! — сказав містер Пауер, витираючи пальцями вологі очі. — Бідолашний Педді! Аж ніяк не думав минулого тижня, бачачи його востаннє, — а він був при доброму здоров’ї, — що так скоро його проводжатиму. Пішов він од нас.

— Такої порядної людини тепер на світі не знайдеш, — мовив містер Дедалус. Нагло він помер.

— Розрив серця, — сказав Мартін Каннінгем.

Він сумно постукав по грудях.

Червоне лице: пашить, як головешка. Перепивав браги. Засіб, щоб ніс не червонів. Доп’єшся до такого, що він стане, як аделіт. Багацько грошей витратив, його фарбуючи.

Містер Пауер, поринувши в тужливу задуму, дивився на будинки, що вони їх минали.

— Помер наглою смертю, неборака, — сказав він.

— Найкраща смерть, — озвався містер Блум. — Вони витріщилися на нього.

— Без страждань, — пояснив він. — Раз і вже. Наче смерть уві сні.

Ніхто нічого не сказав.

Мертвий цей бік вулиці. Удень тут порожньо, агентства по продажу землі, готель, де заборонені міцні напої, залізничне бюро Фалконера, коледж урядовців, Гілл, католицький клуб, трудове товариство сліпих. Чому? Є якась причина. Сонце або вітер. Увечері теж. Парубоцтво та служниці. За сприянням покійного отця Метью {192} 192 (90) Отець Метью — превелебний Теобальд Метью (1790—1861), поборник тверезости в Ірландії. . Камінь на місці майбутнього пам’ятника Парнелові. Розрив. Серце.

Білі коні з білими трепітками на лобі вибігли скоком із-за Ротонди. Промайнула маленька труна. Ховають похапцем. Катафалк. Незаміжня. Чорні для заміжніх. Перісті для парубків. А черниці гніді коні молодці.

— Шкода, — сказав Мартін Каннінгем. — Дитина.

Обличчя карлика фіялкове і зморщене, як у маленького Руді. Тіло карлика, м’яке, як замазка, у сосновому ящику, оббитому білим. Платить допомогове похоронне товариство. Пенні на тиждень за шматок дерну. Наше. Любе. Маленя. Дитина. Ненароком. Помилка природи. Якщо здорове, то від матері. Якщо ні, від батька. Народите собі здоровішу.

— Бідолашне маля, — сказав містер Дедалус. — Одстраждалося.

Карета поїхала повільніше узвозом площею Ратленд-сквер. Дорога важка.

Могила чека. Хай торохтять. Кістки бідака {193} 193 (90) Хай торохтять кістки бідака … — приспів пісні «Мандрівка нещасного» Т. Ноеля. .

— У розквіті сил, — сказав Мартін Каннінген.

— Але найстрашніше, — мовив містер Пауер, — коли людина накладає на себе руки.

Мартін Каннінгем витяг притьмом годинника, кахикнув і поклав його знову в кишеню.

— Для родичів це найбільша ганьба, — додав містер Пауер.

— Тимчасове потьмарення розуму, звичайно, — рішуче сказав Мартін Каннінгем. — Треба до таких людей милосердя мати.

— Кажуть, що на це здатний тільки боягуз, — озвався містер Дедалус.

— Не нам про це судити, — мовив містер Каннінгем.

Містер Блум хотів був щось сказати, але знову стулив губи. Великі очі Мартіна Каннінгема. Одвів погляд убік. Добряча людяна душа. Розумний. З обличчя схожий на Шекспіра. Завжди добре слово скаже. Тутешня людність не має жалю ані до них, ані до дітовбивць. Не дають ховати за християнським звичаєм. Колись, бувало, простромляли кілком серце в могилі. Наче воно й так не розбите. Та часом вони каються, коли вже пізно. Знаходять у річці, вчепився за очерет. Він глянув на мене. А жінка в нього страшенна п’яниця. Купує їй нову обставу в дім раз по раз, а вона чи не щосуботи закладає меблі під його ймення. Довела до такого життя, що й у пеклі гірше не буде. Та тут і святий не витримає. У понеділок зранку починай знову. Впрягайся у лямку. Мати Божа, ну й видовище було, мабуть, того вечора, коли Дедалус, казав мені, заходив. Упилася й пішла у Скоки з Мартіновою парасолькою: