Джеймс Джойс - Улісc

— І той єдиний був Юда, — мовив Стівен, що доти ніяк не відгукувався на жоден із зачеплених старшим співрозмовником предметів.

Обговорюючи це й споріднені з ним питання, вони навпростець перетнули задвірки митниці й поплуганили попід мостом Окружної залізниці, коли це жарівня з розпашілим вугіллям, котра стояла перед вартівнею чи чимсь подібним, притягла до себе їхні й так уже трохи притомлені кроки. Без особливої причини, хоч і без будь-якої принуки, Стівен зупинився, витріщившись на купу голих кругляків, та й розгледів при світлі жарівні в мороці вартівні невиразну постать муніципального сторожа. І почало йому пригадуватися, ніби це вже й раніше траплялося а чи хтось казав, начебто траплялося, й після неабияких зусиль він нарешті пригадав, що впізнає в тому сторожеві колишнього батькового приятеля, Гумлея. Аби уникнути такої зустрічі, відсахнувся до опор моста.

— Хтось до вас привітався, — підказав пан Блум.

Особа середнього зросту, що чигала під склепіннями моста, знову привітала його, гукнувши: «Вечір!» Стівен здригнувся й похитнувся, що зовсім не дивно, але зупинився, щоб відповісти на привітання. Ну а пан Блум, побуджуваний мотивами вродженої тактовности, позаяк гадав, що не годиться пхати носа в чужі справи, незагайно відійшов набік, залишаючися, втім, qui vive [402]трохи занепокоєний, але ніскілечки не злякавшись. Хоча це й не було звичайним явищем у дублінських околицях, а проте він знав, що нічого нечуваного немає в тому, коли пропащі люди, не маючи ані гроша в кишені, виходять на розбійницькі роздобутки, підстерігаючи а то й взагалі тероризуючи мирних подорожан, приставивши пістоля до лоба десь у глухому закамарку за міською рисою; такі можуть бути й побратимами голодним волоцюгам із набережних Темзи чи й просто грабіжниками, ладними враз ушитися з будь-якою здобиччю, котру тільки поталанить вихопити в заскочених зненацька, коли вам крикнуть гаманець або життя й залишать, у науку іншим, лежачого-придушеного із затичкою в роті.

Стівен, коли, звісно, той причепа зовсім наблизився, хоч і сам був не в надто тверезому стані, розпізнав сивушно-перегарний віддих Корлея. Так дехто прозивав того чоловіка: лорд Джон Корлей, а родовід його був ось який. Доводився він старшим сином недавно спочилому інспекторові Корлі з дільниці Г, який був одружений із такою собі Катрін Брофі, дочкою лаутського фермера. Дід його, Патрик Майкл Корлі з Нью-Росса, був жонатий на вдові тамтешнього трактирника, яка за дівування свого звалася також Катрін — Катрін Толбот. Ходили чутки, хай і непідтверджені, буцім вона родом із лордів Толботів де Малагайд, у резиденції яких (направду чудовому палаці, радимо подивитися) його мати, чи тітка, чи ще якась родичка мала честь служити посудомийкою. Ось звідкіля причина, чому цього відносно ще молодого, хоч і непутящого суб’єкта, котрий допіру погукав Стівена, схильні до глузів людці прозивали лордом Джоном Корлеєм.

Відвівши Стівена вбік, він повів загальновідому сльозливу річ. Немає ні фартинга, нічим заплатити за нічліг. Усі друзі його кинули. І, як на те, він іще й розсварився з Ленеганом, із тим, як він схарактеризував його Стівенові, смердючим падлючим пияком, додавши й ще декотрі інші непривабливі на його адресу вирази. Роботи немає, тож Корлей і благав Стівена підказати йому де-небудь хоч якесь місце. Та ні, то була дочка матері-посудомийки, яка доводилася молочною сестрою спадкоємцеві роду, а чи, взагалі, вони були якось пов’язані через матір, і те й інше відбулося одночасно, якщо тільки вся та історія, від початку й до кінця, не була повністю вигадана, а простіше — брехня. Так чи інак Корлеєві припекло, що далі нікуди.

— Я б і не став просити в тебе, — провадив він, — але ж тільки, страшною клятвою клянусь, і сам Бог свідок, я зовсім на мілині.

— Завтра чи післязавтра, — запропонував Стівен, — буде вакансія в хлопчачій школі у Долкі. Директором там містер Герет Дізі. Спробуй. Можеш послатися на мене.

— Ах, Господи, — заперечив Корлей, — де вже мені, друже, пхатися в учителі. Ніколи не належав я до вашого товариства, до розумняк, — додав він, хихочучи. — Два роки протирав штани в молодшому класі у Християнських братів.

— А ночувати мені й самому ніде, — повідомив наостанок Стівен.

Спочатку Корлей схильний був припустити, чи не скоїлося тут щось на взір вигнання Стівена з рідного барлогу за те, що той завів туди якусь дівчину з вулиці. Була одна нічліжка на Мальборо-стрит, господиня місіс Малоні, але там, у тій убогій забігайлівці за шість пенсів, повно всякої наволочі, а от М’Конахі запевняв, начебто за шилінг можна непогано влаштуватися у «Бронзовій голові» на Вайнтеверн-стрит (що віддалено нагадало його співрозмовникові про брата Бекона {846} ). А ще він просто помирав із голодухи, хоча досі ні словечка про це не зронив.