Джеймс Джойс - Улісc

Всі закидають Блума картонним бутафорським камінням. П’яниці, що чвалають із шинків, і бездомні пси підходять і поганять його. З’являються Мастянський і Цитрон у лапсердаках, із довгими пейсами, і вказують бородами на Блума.

МАСТЯНСЬКИЙ І ЦИТРОН: Веліал! Лемляйн із Істрії, Псевдо-Месія! Абулафія {775} !

Джордж С. Мізайєс, Блумів кравець, наближається до нього з праскою під пахвою і подає рахунок.

МІЗАЙЄС: За переробку штанів одинадцять шилінгів.

БЛУМ (потирає руки, підбадьорений) : Як у добрі давні часи. Бідолаха Блум!

Рувим Дж. Додд, чорнобородий Іскаріот, лихий пастир, несе на плечах тіло свого сина — утопленика і підходить до ганебного стовпа.

РУВИМ ДЖ. (хрипко шепоче) : Якась падла роздзвонила про мене, тепер усі знають. Розкололися субчики. А ти мерщій на чих-пух і ту-ту.

ПОЖЕЖНА КОМАНДА: Бам!

БРАТ БРЕХУНЕЦЬ (надягає на Блума високий гостроверхий ковпак і жовту накидку з вишитими на ній язиками полум’я. Вішає йому на шию мішок із порохом і віддає його в руки цивільної влади, напучуючи її) : Нехай пробачать йому борги його.

За одностайним проханням громадськости лейтенант пожежної команди Дубліна Майєрс підпалює Блума. Лунають ридання.

ГРОМАДЯНИН: Хвала небу!

БЛУМ (у тканній накидці з літерами І. X. С., як фенікс вивищується він серед язиків полум’я) : Не плачте за мною, дочки Еріна.

Показує дублінським репортерам сліди опіків. Дочки Еріна в чорних убраннях, з великими молитовниками і довгими запаленими свічками в руках, стають навколішки і моляться.

ДОЧКИ ЕРІНА:

Хор із шестисот голосів під орудою Вінсента О’Брайєна {776} виконує хорал «Алілуя», акомпанує на органі Джозеф Глінн. Блум німіє, знічується, обвуглюється.

ЗОЯ: Говори-балакай аж поки й почорнієш.

БЛУМ (у старенькому капелюсі, за його стрічкою застромлена череп’яна люлечка, черевики припали пилом, в руках червоний вузлик емігранта, веде за собою на солом’яній мотузці чорну, як морений дуб, свиню, а в очах усміх) : Пора мені йти, хазяєчко, а то пропаду ні за Коннемарського цапа душу (зі сльозою в очах) : Усе, що діється, це божевілля. Патріотизм, туга за померлими, музика, майбутнє нації. Бути чи не бути. Сон життя вже минув. Хай іде собі з миром. А вони хай живуть далі. (Сумно дивиться в далечінь.) Моя свічка вже догоріла. Ковтнути трохи миш’яку. Запнути штори. Лист. А потім лягти і спочити. (Тихо зітхає.) Годі. Я прожив своє. Прощайте. Прощавайте.

ЗОЯ (незворушно пригладжує пальцем на шиї свою горжетку) : Ти справді? Тоді бувай. (Глузливо.) Мабуть, ти сьогодні устав із лівої ноги, а, може, перепхнувся зі своєю кобітою надто побіжно. Знаю я вас усіх як облуплених.

БЛУМ (із гіркотою) : Чоловік і жінка, кохання, що це? Бочка і чопок.

ЗОЯ (раптом розсердилася) : Не люблю балакунів, що ради красного слівця на макарони ламаються. Хоч із шльондрою, а треба по людському.

БЛУМ (кається) : Щось я дуже уїдливий. Ви це неминуче лихо. Звідкіля ж ти? З Лондона?

ЗОЯ (охоче) : Я зі Свиндона, де на органі грають свині. Це Йоркшир, я там народилась. (Відводить його руку, що намацує її пипку.) Слухай-но, Томмі-мишенятку, припини ці штучки і візьмись за дещо серйозніше. У тебе є грошики на коротку ходку? Десять шилінгів?

БЛУМ (посміхається, повільно киває головою) : Більше, моя гуріє, більше.

ЗОЯ: Що більше, то краще. (Гладить його оксамитними лапками.) То, може, ходімо? Побачиш нашу нову піанолу в салоні. Ходімо, я скину все.

БЛУМ (нерішуче чухає потилицю з унікальною тупорилістю вуличного торгівця, який раптово розгледів витончену симетрію її пухких груш) : Дехто захворів би з ревнощів, якби, не дай Боже, довідався. Потвора з зеленими очима. (Переконано.) Ти ж знаєш, як це важко, тобі можна не пояснювати.

ЗОЯ (влещена) : Чого око не бачить — за тим серце не болить. (Гладить його. ) Ну, ходімо.