Джеймс Джойс - Улісc

Він зітхнув убік:

— Ой, леле! Не везе!

Він поздоровкався з містером Дедалом, і той на відповідь кивнув йому головою.

— Вітання від славетного сина славетного батька.

— Хто ж це такий? — не зрозумів містер Дедал.

Ленеган на знак щирого здивування розвів руками. Як хто?

— Хто це такий? — перепитав він. — Невже ви не розумієте? Стівен, наш юний бард.

Сухо.

Містер Дедал, славетний войовник, відклав свою люльку, набиту сухим тютюном.

— Ясно, — сказав він. — Спочатку я не збагнув, про кого йдеться. Я чув, що він обертається у вельми добірному товаристві. А ви його бачили щойно?

Щойно.

— Саме сьогодні ми з ним спорожняли келихи з нектаром, — повідомив Ленеган. — У Муні en ville і Муні sur mer [178] У місті… на морі (фр.). Муза винагородила його за поетичні здобутки грошовою готівкою.

Він усміхнувся, звертаючись до уст бронзи, напоєних чаєм, до уст, що його слухали й чули.

— Еліта Еріна ловила кожне слово з його уст. Учений муж Г’ю МакГ’ю, блискучий письменник і видавець, якого знає весь Дублін, і той юний співець із дикого мокрого Заходу, чиє милозвучне ім’я О’Медден Берк відоме геть усім.

Помовчавши хвилину, містер Дедал узяв свою склянку з грогом і

— Напевно, розмова там була дуже цікава, — сказав він. — Я бачу.

Він бачу. Він сьорбнув. А в уяві перед ним постали далекі гори Морн. Поставив склянку.

Він подивився в розчинені двері салону.

— Я бачу, ви пересунули рояль.

— Сьогодні приходив настроювач, — пояснила міс Дус, — настроював його для нашого вечірнього концерту, і я зроду не чула такої витонченої гри.

— Та невже?

— Чи правду я кажу, міс Кеннеді? Грає класично. І до того ж бідолаха сліпий. Йому років двадцять, не більше.

— Та невже? — повторив містер Дедал.

Він сьорбнув і відійшов від шинквасу.

— Шкода було дивитися на його обличчя, — співчутливо сказала міс Дус.

Кара Божа на тебе, бісова твоя душа.

На її досаду, з обідньої зали тенькнув дзвінок. До дверей зали поспішив лисий Пет, поспішив забіганий Пет, поспішив Пет, офіціант ресторану «Ормонд». Клієнт хоче пива. Пива вона налила без негайного поспіху.

А Ленеган терпляче чекав нетерплячого О’Шпара, чекав на дзень-дзелень від O’Кропа-джиґуна.

Піднявши віко, він (хто?) зазирнув у труну (труну?), де виднілися потрійні струни (рояля!), натягнуті навскоси. Він натиснув (той самий, хто поблажливо потиснув їй руку) на трійку клавішів, м’яко педалюючи їх, щоб побачити фетрову прокладку, почути стишений стукіт молоточків.

Два аркуші кремового веленевого паперу один про запас два конверти коли я працював у фірмі «Мудрість» Гелі премудрий Блум у Далі Генрі Квіт купив. То ти кажеш тобі не щастить у сімейному житті? Квіточку мені дали щоб я утішився а шпильку щоб обірвати кох. Щось воно означає мовою кві. Яка то була квітка? Стокротка? Тобто невинність. Добропорядну дівчину зустрічати після меси. Дякую аж підскакую. Мудрий Блум угледів на дверях рекламний плакат: русалка гойдається собі на хвилечках і курить. Куріть русалку, з усіх цигарок це найлегші. Волосся спадає на плечі: безнадійне кохання. Сохне за кимось. За Раулем. Він позирнув і побачив ген-ген, на мосту Ессекс, барвистого капелюха, що мчав на кабріолеті. Знову він. Утретє. Збіг.

Подзвонюючи на пружних ґумових шинах, кабріолет звернув із мосту на набережну Ормонд. Слідом за ним. Ризикнути. Притьмом. О четвертій. Уже от-от. Гайда.

— Прошу, два пенси, сер, — зважилася нагадати продавщиця.

— Ой, авжеж… Біда, забув… Вибачте…

І четверта.

О четвертій вона. Чарівною усмішкою вона усміхнулася Блуйомукому. Блу усмі і швид вий. Дня. Гадаєш, на тобі світ клином зійшовся? Вона так усім. Чоловікам.

У сонній тиші золото схилилося над сторінкою.

Із салону долинув тягучий звук, він довго лунав доки стих. То був камертон настроювача, який він забув і який зараз озвався. Він зазвучав знову, і знову забринів. Чуєте? Він бринів дедалі чистіше й чистіше, ніжніше й ніжніше своїми звучними зубцями. Здавалося, він лунатиме без кінця.

Пет заплатив за пляшчину з надійним корком для клієнта, і разом із тацею, келихом, надійно закоркованою пляшчиною він, ось він зайшов, лисий і забіганий, перешіптуючись із міс Дус.

— Вже гаснуть зорі {553} 553 (254) Вже гаснуть зорі … — з пісні «Прощай, кохана» Джейн Вільямс і Джона Гаттона. …

В салоні задзвеніла пісня, задзвеніла, заспівала без слів:

— … вже світає .

Дванадцять нот, наче зграя співочих пташок, зграйно заспівали, поєднавшися в трелі. Всі звуки яскріли ясними барвами, всі дзвеніли, як дзвенить звук клавесина, кликали голос, який оспівав би напругу росяного ранку, молодощів, розлуки, життя і ранку кохання.