Джеймс Джойс - Портрет митця замолоду

Діксон згорнув журнал і з гідністю підвівся, кажучи:

— Піхота відступила у повному бойовому порядку.

— Зі зброєю і з худобою, — додав Стівен, вказуючи на титульну сторінку Кренліної книжки з написом: «Хвороби великої рогатої худоби».

Коли вони йшли між рядами столів, Стівен сказав:

— Кренлі, мені треба поговорити з тобою.

Кренлі не відповів, і навіть не обернувся. Він здав книжку і пішов до виходу, його пристойно взуті ноги глухо гупали по підлозі. На сходах він став і, дивлячись на Діксона відсутніми очима, повторив:

— Пішак на оте бісове королівське е-4.

— Хай і так, якщо ти так хочеш, — мовив Діксон.

Він мав тихий, безбарвний голос, вишукані манери, і раз по раз поблискував перснем з печаткою на пещеному пальці.

У вестибюлі до них підійшов карликуватий чоловічок. Його неголене обличчя під куполом невеличкого капелюха розпливлось у вдоволеній усмішці, і він щось пробурмотів. Але очі його були сумовиті, як в мавпи.

— Доброго вечора, капітане, — сказав Кренлі, спиняючись.

— Добривечір, панове, — відповіло поросле щетиною мавпяче обличчя.

— Дуже тепло нині, як на березень, — сказав Кренлі. — Нагорі навіть вікна повідчиняли.

Діксон посміхнувся і крутонув свій перстень. Темнаве, по-мавпячому зморщене обличчя зібгало свої людські вуста з виразом лагідної насолоди, а голос промуркотів:

— Чудесна погода, як на березень. Просто чудесна.

— Там, нагорі, дві гарні панни, капітане, чекають вас, дочекатися не можуть, — сказав Діксон.

Кренлі всміхнувся і лагідно мовив:

— У капітана одна лиш любов: сер Вальтер Скотт. Правду я кажу, капітане?

— Що ви тепер читаєте? — поспитав Діксон. — «Ламмер-мурську наречену»?

— Люблю я доброго старого Скотта, — сказали вигинисті губи. — Як він пише — це щось премиле! Жоден письменник не дожене сера Вальтера Скотта.

Він помахував у такт похвалі всохлою темною ручкою, а тонкі прудкі повіки раз по раз злітали над його сумовитими очима.

Але ще сумнішою для Стівенового вуха була його мова — манірна говірка, невиразна й розпливчаста, спотворена помилками, і, слухаючи його, він питав себе — невже правда, що рідка кров, яка живить цю зморщену істоту — блакитна і сплоджена кровозмісною любов'ю?

Дерева в парку отяжіли від дощу; а дощ усе падав, монотонно і безперестанно, на сірий щит озера. Тут плавала лебедина зграя, і вода та берег були закаляні зеленаво-білим лебединим послідом. Вони ніжно обіймалися, піднесені сірим дощовим світлом, мокрими мовчазними деревами, озером-дозорцем, лебедями. Вони обіймалися без радості і без пристрасті — його рука лежала в сестри на шиї. Сіра вовняна накидка сповзла їй з одного плеча, а білява голова прихилилась у соромливій згоді. У нього було довге темно-руде волосся і гарні сильні ніжні руки, вкриті ластовинням. Обличчя? Обличчя не видно. Над її білявими косами, що пахли дощем, схилилося братове обличчя. А ластата рука, що пестила її, сильна і гарна, була рукою Дейвіна.

Він насупився, сердячись на свої думки і на висхлого манекена, який їх зродив. З пам'яті вигулькнув спогад про батькові кпини над тими паршивцями з Бантрі. Він відвернувся від них і знов почав думати свою думу. Чому б цій руці не бути рукою Кренлі? Може, Дейвінова простота і невинність глибше запали йому в серце?

Вони з Діксоном рушили далі, лишивши Кренлі церемонно прощатися з карликом.

Під колонадою серед невеличкого гурту студентів стояв Темпл. Хтось із них вигукнув:

— Ходи-но сюди, Діксоне, щось почуєш. Темпл тут таке витинає!

Темпл звернув на нього свої темні циганкуваті очі.

— Ти лицемір, О'Кіффе, — сказав він. — А Діксон — усміхач. Чорт, чим не художній вираз?

Він шельмувато засміявся, заглядаючи Стівенові в лице, і повторив:

— Чорт, мені це страшенно подобається — «усміхач». Огрядний студент, який стояв нижче на сходах, сказав:

— То як там було з тою полюбовницею, Темпле? Хочемо послухати.

— Він мав полюбовницю, їй-бо, — сказав Темпл. — До того ж він був жонатий. Туди всі ксьондзи ходили обідати. Чорт, їм певно всім там щось перепало.

— Як кажуть, трясися на шкапі, щоб поберегти рисака, — сказав Діксон.

— Скажи нам, Темпле, — мовив О'Кіфф, — скільки пінт пива ти вже в себе влив?

— Ти вклав у цю фразу всю свою інтелігентну душу, О'Кіффе, — сказав Темпл з відвертою зневагою.

Волочачи ноги, він обійшов товариство і звернувся до Стівена:

— Ти знаєш, що Форстери — королі Бельгії?

З дверей вестибюля вийшов Кренлі, зсунувши капелюх на потилицю і старанно колупаючись в зубах.