Джеймс Джойс - Портрет митця замолоду

Лагідна тепла хвиля млосної втоми прокотилась від закутаної в ковдру голови униз по хребту. Він начував цю хвилю і, уявляючи себе збоку, всміхнувся. Зараз він засне.

Це вже вдруге він написав для неї вірші. Десять літ тому вона, напнувши шаль каптуром навколо голови, бризкала теплим подихом у нічне повітря, постукуючи черевичком по склистому хіднику. То була остання конка; худі гніді коні знали це й застережливо баламкали дзвіночками в ясну ніч. Візник і кондуктор розмовляли між собою, покивуючи головами в зеленому світлі вагонного ліхтаря. Вони стояли на сходинках конки: він на верхній приступці, вона — на нижній. За час розмови вона не раз піднімалась на його приступку і знов верталася на свою, а раз чи двічі затрималась біля нього, забувши спуститися, але потім усе ж таки спустилася. Ну й нехай! Нехай!

Десять літ минуло від тої дитячої мудрості до його нинішньої маячні. А якщо послати їй цього вірша? Його прочитають уголос за сніданком, під тріск яєчної шкаралупи. Чим не маячня! її брати, сміючись, сильними, грубими пальцями вириватимуть картку один в одного. Ґречний священик, її дядько, прочитає його з усмішкою в своєму фотелі, тримаючи картку на відстані витягнутої руки, і похвалить літературну форму.

Ні, ні; це вже маячня. Навіть якби він послав їй вірша, вона не покаже його нікому. Ні, ні; цього вона нізащо не зробить.

Він відчув, що був несправедливий до неї. Відчуття, що вона невинна, зворухнуло в нім щось схоже на жалощі — невинності цієї він не усвідомлював, аж поки не спізнав її через гріх, невинності цієї не усвідомлювала й вона, поки жила невинною, поки вперше не спізнала дивне приниження власної природи. Тоді щойно душа її почала жити, як і його, коли він уперше згрішив, і ніжне співчуття наповнило його серце, коли згадалися її тендітна блідість та очі, принижені й засмучені темним соромом жіночості.

Деколи після екстазу душа його западала у млість — де була вона? Може, у ті самі хвилини її душа, якось, у тайнощах духовного життя, відчувала його поклоніння? Можливо.

Пломінь бажання знов запалив його душу, зайняв і виповнив собою його тіло. Відчувши його жагу, вона — спокусниця з його віланелли — просиналася з запашного сну. Її темні очі млосним поглядом відкривались його очам. Вона дарувала йому свою наготу, яскриста, тепла, пахуча й щедротіла, обіймала його осяйною хмарою, обтікала плинним життям; і, немов хмара пари чи кругобіжні води, через мозок його ринули плинні літери мови, символи тайнощів.

Що то за птахи? Втомлено спершись на ясеневий ціпок, він спинився на сходах перед бібліотекою і дивився. А вони все кружляли над виступом будинку на Молсворт-стріт. Політ їх виразно простежувався в повітрі цього пізньоберезневого вечора, їхні темні, стрімкі, трепетливі тільця вирізнялися на тлі неба, наче на тлі провислого рядна димчастого, безплотного блакиту.

Він слідкував за їх летом, пташка за пташкою: темний зблиск, пошуг уверх, знову зблиск, порив убік, зліт по кривій, тріпотіння крилець. Він пробував полічити усі ці стрімкі й трепетливі тільця так-таки на льоту: шість, десять, одинадцять. Цікаво, яке число вийде — парне чи непарне?

Дванадцять, тринадцять — он іще двоє спустилося колами з небес. Вони літали то вище, то нижче, але завжди колами, шугали по прямих чи кривих лініях, але завжди зліва направо, облітаючи повітряний храм.

Він прислухавсь до їхніх криків: немов миша пищить за обшивкою стіни — різкий переливчастий звук. Але звук цей не такий, як у щурів чи мишей: довгий, різкий і дзижчливий, він заламувався на терцію або й на кварту униз і дрижав, коли летючі дзьоби розсікали повітря. Різкий, виразний і тонкий крик, що падав, звиваючись, немов нитки шовкового світла з дзижчливих шпульок.