Джеймс Джойс - Портрет митця замолоду

Іноді здавалось, що очі її ось-ось довіряться йому, але чекав він намарне. Вона пройшлася по його пам'яті в легкому танці, як того вечора на карнавальному балу — біле плаття ледь розмаяне, у волоссі кивається галузка білих квітів. Вона легко ступала у хороводі. Ступала назустріч йому, а коли вони стрілись, очі її дивилися вбік, і слабкий пломінчик з'явився на її щоці. При переміні рук долоня її на мить лягла в його долоню — тиха мить обміну.

— Щось тебе останнім часом не видно.

— Що ж. У мене монаша вдача.

— Боюсь, ти єретик.

— Так уже й боїшся?

У відповідь вона потанцювала далі вздовж ланцюга рук, ступаючи легко й зграбно, не віддаючись нікому. Біла галузка кивалася в такт танцю, а коли вона потрапляла у тінь, пломінчик на її щоці глибшав.

Монах! Тут висунувся його власний образ: ось він — осквернитель монастиря, францисканець-єретик, який водночас хоче і не хоче служити — снує, як Ґерардіно да Борґо Сан Донніно, тонку павутину софістики і нашіптує їй на вухо.

Ні, це не його образ. Це радше образ того молодого священика, в товаристві якого він бачив її останньо — це на нього вона визирала очима голубки, перебираючи знічев'я сторінки свого ірландського розмовника.

— Так, так, дами до нас тягнуться. Я переконуюсь у цьому щодня. Дами нас люблять. Це найкращі помічниці для мови.

— А церква, отче Моран?

— І церква теж. Теж до нас тягнеться. Там теж робота не стоїть на місці. Щодо церкви не турбуйтеся.

Казна-що! Він добре зробив, що вийшов тоді з класу, повен зневаги. Він добре зробив, що не привітався з нею на сходах бібліотеки! Він добре зробив, що покинув її там: хай собі фліртує зі своїм священиком, хай заграє з його церквою, помийницею християнського світу.

Брутальна злість вигнала останню загайну мить екстазу з його душі. Вона вмить поламала ясний її образ і розкидала скалки навсібіч. А зусібіч повисипалися з пам'яті криві відображення: квітникарка в обшарпаній сукенці з мокрим жорстким волоссям та хлопчакуватим обличчям, що назвалась його слугою і просила зробити почин; служниця з сусіднього будинку, що протяжно, як на селі, виспівувала під калатання тарілок перший куплет балади «У горах й над озерами Кілларні»; дівчина, яка весело засміялася, коли він спіткнувся, перечепившись наддертою підошвою об залізну решітку в хіднику неподалік Корк Гіллу; дівчина з соковитими губками, на яку він задивився на виході з кондитерської фабрики Джейкоба, що гукнула йому через плече:

— Гей ти, зализаний красунчику з в'юнкими бровами, як я тобі подобаюсь?

І все ж він відчував — хоч як би ганьбив і висміював він її образ, злість його теж була певною формою поклоніння. Тоді він вийшов з класу, повен зневаги, що була не зовсім щира, бо чуття говорило йому: за тими темними очима під стрімкою тінню довгих вій криється, мабуть, таємниця її раси. Блукаючи тоді вулицями, він говорив собі гірко, що вона є уособленням жіночої душі її країни — лиликової душі, яка прокидається до усвідомлення себе у пітьмі, в таємниці й самотності і, погравшися трохи, без любові й гріха, зі своїм несміливим коханцем, покидає його, щоб вишептати свої безневинні переступи в зарешечене вухо священика. Його злість проти неї вилилась у грубі слова на адресу її залицяльника, чиє імення, і голос, і риси ображали його спантеличену гордість: селюк, що пошився в попи, один брат його — поліцай у Дубліні, другий — розливає пиво у шинку в Мойкаллені. І це перед таким розповиває вона соромливу наготу своєї душі — перед чоловіком, котрий ледве навчився відправляти формальний обряд, а не перед ним — жерцем невмирущої уяви, котрий преображає насущний хліб досвіду в яскристе тіло вічноживого життя.

Яскристий образ євхаристії знов миттю зібрав його гіркі й розпачливі думки, і крик їх, незламаний, знісся у співі благодаріння.

Він проговорював рядок за рядком від самого початку, аж поки душа, всотавши музику й ритм, налилася тихою благістю; відтак він старанно переписав вірші, щоб краще відчути їх зором; тоді відкинувся на подушку.

Тим часом надворі розвиднілось. Не чути було ні звуку, та він знав, що життя довкола ось-ось прокинеться своїм звичним гамором, хрипкими голосами, півсонними молитвами. Відсахнувшись од такого життя, він повернувсь до стіни, накрив голову каптуром ковдри і став розглядати великі вицвілі яскраво-червоні квіти на обдертих шпалерах. Він спробував оживити свою танучу радість у їх шарлатному палахкотінні, уявляючи ружану доріжку, встелену шарлатними квітами, від свого ліжка увись, до небес. Стомивсь! Стомивсь! Він теж стомився од палахкотіння.