Він затнувся, вказав на пожовану смокву і голосно додав:
— Маю на увазі це.
— Угу, — як і раніше відказав Кренлі.
— Ви маєте намір, — озвався присадкуватий, — сказати це як ipso facto, чи, скажімо, як так би мовити?
Діксон одвернувсь од свого гурту, кажучи:
— Тут Ґоґґінс чекав-чекав тебе, Ґлінне, та й пішов шукати вас з Мойніганом до «Адельфі». Що в тебе тут? — спитав він, поплескуючи по Ґлінновій течці.
— Контрольні роботи, — відказав Ґлінн. — Я даю їм щомісяця контрольні, щоб знати, чи засвоюють вони мою науку.
Він теж поплескав по течці, кашлянув і всміхнувся.
— Науку? — грубо обізвався Кренлі. — Це ти про ту босоногу малечу, що має за навчителя такого паршивого осла, як ти? Поможи їм, Боже!
Він дожував свою смокву і відкинув хвостик.
— Я не бороню діткам приходити до мене, — зичливо проказав Ґлінн.
— Паршивий осел, — з притиском повторив Кренлі, — ще й богохульник!
Темпл схопився на ноги і, відсунувши Кренлі, мовив до Ґлінна:
— Це з Нового Завіту, ця фраза: «Пустіте дітей, щоб до мене приходили, і не забороняйте їм».
— Йди спи собі далі, Темпле, — порадив йому О'Кіфф.
— Гаразд, — вів далі Темпл, все ще звертаючись до Тлінна. — А якщо Ісус каже, щоб діти приходили до нього, чого ж тоді церква посилає усіх їх до пекла, коли вони вмирають нехрещеними? Чого?
— А сам ти хрещений, Темпле? — спитав сухотник.
— Чого ж їх посилають до пекла, якщо Ісус сказав, щоб усі йшли до нього? — не вгамовувався Темпл, заглядаючи Ґліннові в очі.
Ґлінн кашлянув і спокійно сказав, насилу гамуючи нервовий смішок і при кожному слові пускаючи в рух парасолю:
— Так от, якщо це так, як ти твердиш, то мені вельми цікаво, звідки береться ця «такість»?
— А звідти, що церква безсердечна, як і всі старі грішники, — відповів Темпл.
— А ти певен, що твій погляд на це питання ортодоксальний? — вкрадливо поспитав Діксон.
— Святий Августин твердив, що нехрещені діти йдуть до пекла, — відповів Темпл, — бо й він був старий безсердечний грішник.
— Схиляюсь перед тобою, — втрутився Діксон. — Але я завжди думав, що для таких випадків існує передпекло.
— Не сперечайся з ним, Діксоне, — грубо сказав Кренлі. — Не забалакуй з ним і не дивись на нього. Тягни його додому на налигачі, як мекливого цапа.
— Передпекло! — вигукнув Темпл. — Теж гарний винахід. Так само як пекло.
— Але не такий неприємний, — посміхнувся Діксон і обернувся до товариства: — Гадаю, що цим я висловлюю думку всіх присутніх.
— Висловлюєш, — твердо сказав Ґлінн. — У цьому Ірландія одностайна.
І вдарив залізною ферулою своєї парасолі по кам'яній долівці колонади.
— Пекло, — мовив Темпл. — Я ще можу погодитися з цим винаходом сірої супружниці Сатани. Пекло — римського походження, воно міцне й незугарне, як римські мури. А що таке передпекло?
— Кренлі, дай йому пипку, — гукнув О'Кіфф.
Кренлі підскочив до Темпла і тупнув на нього ногою, як на курку:
— Киш!
Темпл спритно відсунувся і закричав:
— А ви знаєте, що таке передпекло? Знаєте, як ми у Роскоммон і таке називаємо?
— Киш на тебе! Цур тобі! — кричав Кренлі, плескаючи в долоні.
— Ні перед, ні зад! — переможно вигукнув Темпл. — І я його так називаю!
— Дай-но твого патика, — мовив Кренлі.
Він вирвав ціпок Стівенові з рук і скочив на сходи, але Темпл, чуючи гонитву, утік у пітьму, мов спритний, легконогий дикий звір. Чути було, як важкі черевики Кренлі потупотіли через подвір'я і потім як він, збитий зі сліду, важко повертається назад, на кожному кроці копаючи носаками жорству.
Кроки були сердиті, й так само сердито та різко тицьнув він ціпка Стівенові назад у руки. Стівен відчув, що гнів Кренлі має іншу причину, але, удавши терплячого, тихо сказав йому, торкнувши за плече:
— Кренлі, ти чув, що я хочу поговорити з тобою? Відійдім.
Кренлі мить дивився на нього, потім спитав:
— Зараз?
— Так, зараз. Але не тут. Ходімо.
Вони мовчки перетнули подвір'я. Під колонадою хтось почав м'яко насвистувати пташиний поклик із «Зіґфріда», і цей мотив линув їм услід. Кренлі обернувсь, а Діксон (свистів він) гукнув:
— Куди ви, хлопці? А як же наша партія, Кренлі?
Повітряну тишу перетнуло кілька вигуків — вони домовлялися про партію більярду в готелі «Адельфі». Далі, у тишу Кілдар-стріт, Стівен рушив сам. Напроти готелю «Клен» зупинився і став терпляче чекати. Назва готелю на безбарвній лакованій дошці, безбарвний фасад будинку шпигнули його, як шпигає погляд ввічливої зневаги. У відповідь він недобрим оком зиркнув на м'яко освітлене готельне фойє, уявляючи собі пригладжене, затишне життя ірландських аристократів. Вони думають про офіцерські чини й агентів з продажу землі; селяни кланяються їм на сільських дорогах; вони знають назви кількох французьких страв і дають візникам накази вискливими провінційними голосами, що випирають з їхніх врослих у шкіру говірок.
Читать дальше