Ернест Хемінгуей - За річкою, в затінку дерев

— Я найбільше люблю ломбардські тополі й платани, але я на цьому погано розуміюся.

— Я теж їх люблю, та мені подобаються й кипариси й каштани. Їстівні каштани і кінські, що ростуть в Англії. Але справжніх дерев, доню, ти не побачиш, поки ми не поїдемо до Америки. Отоді ти подивишся на білу й на жовту сосну.

— А ми побачимо їх під час нашої подорожі, коли зупинятимемося біля заправочних, чи громадських станцій, чи як вони там називаються?

— Готелі й туристські пансіонати, — сказав полковник.— Ми зупинятимемося там лише на ніч.

— Мені страшенно хочеться під'їхати до громадської станції, брязнути грішми об стіл і гукнути: «Гей, Маку, заправ-но машину!» — як це робиться в усіх американських романах та фільмах.

— Їх називають заправочні станції.

— А що ж таке громадська станція?

— Це куди ти йдеш... ну...

— О...— сказала дівчина й почервоніла. — Пробач, будь ласка. Мені так хочеться навчитися твоєї мови. Але я, певно, ще довго ляпатиму щось не до ладу, як ти часом по-італійському.

— Наша мова дуже легка. I чим далі на Захід, тим вона легша й безцеремонніша.

Gran Maestro приніс сніданок, і навіть з-під срібних покришок до них долинули пахощі смаженої грудинки й нирок, змішані із ледь чутним духом грибів.

— Виглядає все це просто чудово,— сказала дівчина.— Дякую вам, Gran Maestro. Хочеш, я буду говорити по-американському? — спитала вона полковника.— Ану, друзяко, вали все сюди! — гукнула вона, штрикнувши рукою, наче рапірою.— Знамените їдло!

Gran Maestro відповів:

— Дякую, пані.

— Як краще сказати, «їдло» чи «жертя»? — спитала дівчина в полковника.

— Однаково.

— А на Заході так говорили, коли ти був малий? Що там кажуть за сніданком?

— Сніданок подавав сам кухар. Він казав: «Ану трощіть, сучі діти, а то викину все в помийницю!»

— Треба запам'ятати на майбутнє. Коли до нас приїде англійський посол із своєю нудною дружиною, я підучу лакея, й він оголосить: «Ану трощіть, сучі діти, а то викину все в помийницю!»

— Гостей наче вітром змете,— сказав полковник.— Зате експеримент буде цікавий!

— Навчи мене, що сказати по-справжньому, по-американському, отому рябому, якщо він тільки з'явиться. Я тихенько шепну йому на вухо, ніби призначаю побачення, як колись робили дами.

— Це залежить від того, який у нього буде вигляд. Коли дуже кислий, шепни йому: «Гей, Маку! А ще хвалився, мовляв, я хлопець хоч куди!»

— Чудово!— вигукнула вона і повторила фразу, наслідуючи Іду Люпіно. — А можна це сказати Gran Maestro?

— Чом ні!

Той підійшов і чемно нахилився до них.

— Гей, Маку! А ще хвалився, мовляв, я хлопець хоч куди! — вигукнула дівчина.

— А й справді,— відказав Gran Maestro.— Спасибі, що ви так одверто нагадали мені про це.

— А коли той тип прийде і ти захочеш поговорити з ним після того, як він поснідає, шепни йому на вухо: «Витри з бороди яєчню, Джеку, та вимітайся геть!»

— Я запам'ятаю і потренуюся дома.

— А що ми робитимемо після сніданку?

— Може, піднімемось нагору й роздивимося портрет при денному світлі: а що, як він нічого не вартий, я хочу сказати — не гарний.

— Ходімо,— сказав полковник.

Полковник боявся застати розгардіяш у своєму номері, але, на щастя, його вже прибрали.

— Ану стань поряд, — сказав він. I, похопившись, додав: — Будь ласка!

Вона стала коло портрета, і полковник поглянув на них з того місця, звідки дивився вночі.

— Годі й порівнювати,— сказав він.— Я не кажу про схожість. Дуже схожі.

— А ти що, хотів нас порівняти? — спитала дівчина, закинувши голову: на ній був той самий чорний светр, що й на портреті.

— Та ні. Але вчора ввечері і рано-вранці я розмовляв з портретом, наче з тобою.

— Дуже мило! Виходить, з нього була якась користь.

Вони тепер уже лежали на ліжку, і дівчина спитала:

— Тb ніколи не зачиняєш вікон?

— Ні. А ти?

— Лише тоді, коли йде дощ. Виходить, ми схожі.

— Не знаю. Ми не мали доброї нагоди це перевірити.

— Ми взагалі ні на що не мали доброї нагоди. Та хай там як, а все-таки я знаю тебе.

— Ну, а що це тобі дало? — спитав полковник.

— Я над цим не замислювалася. Та, мабуть, щось краще; ніж звичайно дає.

— Отож. На цьому й зупинимось. Хоч я й не звик задовольнятися малим, але іноді доводиться.

— А що тебе засмучує найбільше?

— Коли мені наказують,— відказав він. — А тебе?

— Ти.

— Я не хочу засмучувати тебе. Я частенько бував найпослідущим сучим сином. Але ще нікому не завдавав горя.

— Окрім мене, горе моє.