Ернест Хемінгуей - За річкою, в затінку дерев

— Я кохаю тебе по-справжньому, — сказав він.

I коли гондола круто повернула ліворуч, а вітер ударив йому в праву щоку, коли його старечі очі спіймали обриси Палацу дожів і усвідомили, що то він, полковник додав:

— Тепер ти з завітряного боку, доню.

— Надто швидко. Ти не знаєш, що почуває жінка?

— Ні. Тільки те, що ти мені кажеш.

— Дякую, що ти — це ти. Але ти справді не знаєш?

— Ні. Я ніколи не питав про це, тільки здогадувався.

— Здогадайся й тепер,— мовила вона.— I почекай, поки ми пропливемо під другим мостом.

— Випий вина, — сказав полковник, спритно беручи пляшку із ведерця з льодом та витягаючи корок — Gran Maestro відкоркував її для них, а потім заткнув звичайною затичкою.— Тобі це корисно, доню. Воно допомагає від усіх недуг, журби та страхів.

— У мене нічого такого немає,— сказала вона, старанно вимовляючи слова, як учила її гувернантка. — Я просто жінка, чи дівчина, байдуже хто, котра робить те, чого їй не слід робити. Спробуймо ще раз, прошу тебе, тепер, коли я з завітряного боку.

— Де той острівець і де та річка?

— Досліди. Я незнана земля.

— Не така вже й незнана,— мовив полковник.

— Не будь нахабою,— сказала дівчина.— I, прошу тебе, нападай легенько, як перше.

— Я не нападаю, — мовив полковник, — це щось інше.

— Що інше, що, коли я й досі з завітряного боку?

— Гаразд,— сказав полковник.— Гаразд, коли тобі хочеться чи ти піддаєшся з ласки.

— Обніми мене. Я ж прошу тебе.

Голос у неї був лагідний, як у кошеняти, думав полковник, дарма що бідолашні кошенята не вміють розмовляти. Але потім він перестав. думати і довго ні про що не думав.

Гондола пливла тепер одним з поперечних каналів. Коли вони виходили з Великого каналу, вітер так сильно нахилив її, що гондольєрові довелося налягти всім тілом на другий борт; полковник і дівчина теж змушені були пересунутись під ковдрою, і під неї вдерся шалений вітер.

Вони довго мовчали, і полковник відзначив про себе, що, коли гондола проходила під останнім мостом, верх її не діставав до мосту лише на кілька дюймів.

— Ну як, доню?

— Чудово!

— Ти любиш мене?

— Нащо питати такі дурниці?

— Вода сьогодні дуже висока, ми мало не черкнулися об міст.

— Я знаю, куди ми пливемо. Я ж тут народилася.

— А я, бувало, помилявся і в рідному місті,— сказав полковник. — Народитися — це ще не все.

— Ні, це дуже багато,— заперечила дівчина. — I ти це знаєш. Обніми мене міцно-міцно, так, щоб ми хоч на хвилинку стали ніби одне тіло.

— Ну що ж, спробуймо,— сказав полковник.

— I я зможу стати тобою?

— Це досить важко. Та ми постараємося.

— Тепер я — це ти,— мовила вона.— Я щойно взяла Париж.

— Господи, доню, — сказав він. — У тебе ж тепер повно клопоту! Дивись, он виводять на парад Двадцять восьму дивізію!

— А мені байдуже!

— А мені ні.

— Хіба вона така вже погана?

— Та ні. Й командири добрі. Справжні національні гвардійці, тільки їм, бідолахам, страшенно не щастило. Просто якась проклята богом дивізія! Покутники, та й годі!

— Я зовсім не розуміюся на таких речах.

— Не варто й пояснювати,— сказав полковник.

— А ти не розкажеш мені якусь правдиву історію про Париж? Я так його люблю, і коли думаю, що ти його брав, мені здається, ніби я пливу в гондолі із самим маршалом Неєм.

— Велике щастя! — сказав полковник. — Особливо після того, як він витримав стільки ар'єргардних боїв, тікаючи з якогось російського міста. Йому доводилось битися по десять, по дванадцять, по п'ятнадцять разів на день, а може, й більше. Після того він нікого не впізнавав. Навіть не думай кататися з ним у гондолі!

— Він завжди був одним з найулюбленіших моїх героїв.

— I моїх теж. До Катр-Бра. А може, то було й не під Катр-Бра, а десь-інде. Пам'ять мене зраджує. Назвемо це краще Ватерлоо.

— Хіба він так погано бився?

— Жахливо,— сказав полковник.— Забудьмо про це. Надто багато було в нього ар'єргардних боїв після відступу з Москви.

— Його ж називали найхоробрішим з хоробрих.

— Ну то й що? На цьому далеко не заїдеш. Хоробрим треба бути все життя, та ще — найрозумнішим із розумних. А на додачу потрібне добре постачання.

— Розкажи мені, будь ласка, про Париж. Я бачу, що ми більше не повинні кохатися.

— Не знаю, хто сказав, що не повинні.

— Я сама, бо я люблю тебе.

— Гаразд. Ти сама, і ти мене любиш. Не повинні, то й не повинні, хай йому чорт.

— А ти гадаєш, що, коли ти ще раз спробуєш, тобі не зашкодить?

— Зашкодить мені? — спитав полковник. — Коли в біса мені щось шкодило?