Ернест Хемінгуей - За річкою, в затінку дерев

— А як би ви вчинили з Мантуєю?— спитав полковник.

— Не знаю. Мені ж не відомо, з ким ви воюєте та які сили у вас і у них.

— Ви ж самі сказали, що ми кондотьєри і базуємось тут, у Венеції, або в Падуї.

— Полковнику,— мовив Gran Maestro цілком відверто. — Сказати правду, я анічогісінько не знаю про кондотьєрів. Ані про те, як вони воювали. Я ж тільки сказав, що й за тих часів хотів би воювати під вашим командуванням.

— Ті часи минули й ніколи більше не вернуться, — відповів полковник, і чари розвіялись.

«Які там ще в біса чари! — подумав полковник. — Хай тобі чорт, — сказав він сам до себе.— Годі дуріти, візьмись за розум, адже тобі вже півсотні років».

— Ще чарочку карпано, — запропонував він.

— Дозвольте відмовитись. У мене ж виразка.

— Авжеж, авжеж. Гей, Джорджо, чи як вас там! Іще чарку сухого мартіні. Secco, molto secco e doppio [20] Secco, molto secco e doppio — Сухого, дуже сухого, велику чарку (іт.). .

«Руйнувати чарівні замки — не моє ремесло,— думав він.— Моє ремесло — вбивати озброєних солдатів. Чарівний замок мусить перетворитися на фортецю, щоб я став його нищити. Але ж ми вбивали не тільки озброєних солдатів. Годі, руйнівнику замків, замовкни!»

— Gran Maestro,— озвався він.— Ви й далі Gran Maestro, і під три чорти всіх отих кондотьєрів.

— Вони давно вже там, Найдостойніший.

— Атож,— відказав полковник.

Та чарівний замок все-таки завалився.

— Побачимося за вечерею, — сказав полковник. — Що там у вас є добренького?

— Все, що хочте, а чого нема, дістанемо.

— Свіжа спаржа знайдеться?

— Ви ж знаєте, що для неї ще зарано. її привозять у квітні, з Бассано.

— Гаразд,— сказав полковник. — Тоді придумайте що-небудь самі. Я їстиму все, що подадуть.

— Ви будете самі?

— Ні, нас двоє. Коли зачиняється ваше бістро?

— Обід вам подадуть, хоч коли б ви прийшли.

— Я прийду вчасно, — сказав полковник. — До побачення, Gran Maestro,— він усміхнувся й простяг Gran Maestro скалічену руку.

— До побачення, Найдостойніший,— відказав Gran Maestro, і чарівний замок постав знову, неначе й не був зруйнований.

Та все ж чогось бракувало, і полковник відчував це; він подумав: «I чом я такий виродок, чому не можу зректися отого клятого військового ремесла і бути лагідним та добрим, яким мені хочеться бути.

Я завжди намагаюсь бути справедливим, але я простак і нечема, і справа не лише в тому, що я ні перед ким не хочу плазувати і це служить мені захистом проти начальства й проти всього світу. Жити лишилося небагато, і слід би бути ввічливішим, слід би загнуздати свій норов. Спробую-но сьогодні ввечері. Так, але з ким і де? — подумав він.— Господи, хоч би мені втриматися!»

— Джорджо! — гукнув він барменові. Лице у Джорджо було бліде, як у хворого на проказу, але без гуль та сріблястої осуги.

Джорджо не дуже любив полковника, а може, він просто був родом з П'ємонта і взагалі нікого не любив,— хіба ж можна вимагати цього від холодних людей з прикордонної області? Тамтешні люди недовірливі, полковник це знав, він не сподівався від людей того, чого вони не можуть дати.

— Джорджо,— сказав він блідому барменові,— будь ласка, запишіть усе на мене.

Він вийшов з бару своєю звичною ходою, ступаючи трохи твердіше, ніж треба, і пам'ятаючи про свій добрий намір поводитись люб'язно, скромно і доброзичливо, чемно привітався зі своїм приятелем швейцаром та з помічником управителя, що вмів розмовляти мовою суахілі, бо відбував полон у Кенії; це був дуже приязний чоловік, молодий, життєрадісний і гарний з лиця. I хоч від іще не був членом Ордену, проте вже зазнав у житті немало горя.

— А де ж пан управитель? — спитав полковник.— Де мій приятель?

— Його нема,— відповів помічник. — Звичайно, в цю хвилину, — додав він.

— Перекажіть йому моє вітання,— попросив полковник.— I хай мене проведуть у номер.

— Це все той самий. Він вам не набрид?

— Ні, ні. А про сержанта ви подбали?

— Авжеж.

— Добре.

Він рушив до свого номера у супроводі розсильного, який ніс його валізу.

— Прошу, полковнику,— мовив розсильний, коли ліфт зупинився, трохи не дотягши до горішнього поверху.

— Невже ви не можете впоратися з ліфтом? — спитав полковник.

— Не можу, — відказав розсильний.— У нас не завжди є струм.

Полковник нічого не сказав і пішов коридором попереду розсильного. Коридор був довгий і широкий, з високою стелею та великими, на широку ногу, простінками між дверима номерів, що виходили вікнами на Великий канал. А що раніше це був палац, то з усіх кімнат відкривався чудовий краєвид, крім, звичайно, колишніх челядень.