— Чого ви там стільки длубались, Джексоне? Хочете випити?
— Ні, пане полковнику, спасибі.
«Бісів святенник! — подумав полковник. — Та чого це я в'ївся на нього?..»
— Зараз поїдемо, — сказав він.— Я тут трохи вчився в свого приятеля говорити по-італійському.
Він озирнувся на міланських спекулянтів, та вони вже пішли.
«Який повільний я стаю, — подумав він. — Гляди, ще хтось колись застукає. Можливо, навіть вельмишановний Паччарді».
— Скільки з мене? — спитав він коротко.
Бармен сказав і глянув на нього своїми розумними очима: вони вже не сміялись, хоч у кутиках не зникли ще веселі зморшки. «У нього, певно, все гаразд,— подумав бармен.— Дай йому боже, чи хто там іще, щоб з ним не сталося біди!»
— Бувайте, полковнику, — промовив він.
— Чао,— сказав полковник.— Джексоне, ми спустимось естакадою й поїдемо на північ, де пришвартовані моторні човни. Ось і носій з нашими валізами. Хай він несе їх і далі — тут такий порядок.
— Слухаю, пане полковнику,— промимрив Джексон. Не озираючись, вони вийшли з бару.
На imbarcadero [9] Imbarcadero — Пристань (іт.).
полковник заплатив носієві і пошукав очима знайомого човняра.
Він не впізнав його, та човняр гукнув:
— Добридень, пане полковнику. Якраз моя черга.
— Скільки до «Грітті»?
— Ви ж добре знаєте, пане полковнику. У нас постійна такса.
— А саме?
— Три тисячі п'ятсот.
— Тоді ми поїдемо пароплавом за шістдесят.
— Воля ваша,— відказав літній човняр з червоним, але лагідним обличчям.— До «Грітті» він вас не довезе, але ви можете зійти біля «Гаррі» і викликати телефоном когось із готелю, щоб піднесли валізи.
«Що тепер купиш на оті дурні тисячі? А він славний старий...»
— Може, послати з вами он того чолов'ягу?— Човняр показав на немічного старигана, який жив з усякого дрібного заробітку — збігати кудись або щось піднести і завжди набивався з послугами — підсадити чи зсадити пасажира, якому це зовсім не було потрібне, — а потім згинався в поклоні й простягав свого подертого капелюха. — Він відведе вас до пароплава. Наступний відходить через двадцять хвилин.
— Біс із ним,— сказав полковник.— Везіть до «Грітті».
— Con piacere [10] Con piacere — Залюбки (іт.).
.
Полковник і Джексон спустилися в човен, схожий на швидкохідний катер. Він блищав лаком і був чисто вимитий; на ньому стояв маленький мотор, перероблений з автомобільного, — він певно, відслужив свій вік на «фіаті» якогось провінційного лікаря, потім його купили десь на звалищі автомобілів (ці кладовища механічних слонів можна знайти тепер поблизу кожного людного селища) і полагодили для нового-життя на каналах Венеції.
— Як ваш двигун? — спитав полковник, хоч він добре чув, що мотор торохтить та чхає, наче підбитий танк або самохідка, тільки тихіше, бо мотор був слабенький.
— Та животіє,— сказав човняр і махнув рукою.
— Вам би купити маленький «Універсал». То, наскільки я знаю, найкращий і найлегший човновий мотор.
— Мені не одне треба купити!
— Може, цей рік вам щаститиме.
— Дай боже. Тепер чортова сила акул приїздить грати в рулетку на Лідо. Але хто з них попливе двічі моїм човном? А човен гарний. Міцний, чистий. Звісно, не така краса, як гондола. Та коли б йому новий мотор...
— Я спробую дістати вам з віліса. Зі списаного, а ви б його перебрали.
— Що там балакати! — відмахнувся човняр.— Не про мене таке щастя. Я навіть думати не хочу.
— Чого ж? — сказав полковник. — Вважайте, що мотор уже ваш.
— Ви не жартуєте?
— Нащо! Правда, головою ручитись не буду. Але зроблю все, що зможу. У вас багато дітей?
— Шестеро. Двоє хлопців і четверо дівчат.
— Мабуть, ви не дуже-то вірили в фашизм. Усього шестеро!
— Так, я справді не вірив.
— А хоч би й вірили, то що такого? Можете не запевняти, — сказав полковник. — Думаєте, що я б мав злість на вас за це?
«Це ми проїхали найгіршу частину каналу — від П'яццале Рома до Ка'Фоскарі, але й тут гарно»,— думав полковник.
Хіба-таки скрізь мають стояти палаци та церкви. Звісно, й тут непогано! Полковник подивився праворуч — на штирборт, поправив він себе. Адже ми на судні!
Вони проминули довгий, низький, приємної архітектури будинок. Поруч стояла тратторія.
«Отут би мені жити! Пенсії цілком вистачить. Звичайно, не в «Грітті-паласі». Найняти б кімнатку в такому будинку, як оцей, дивитися щодня на припливи й відпливи та милуватися човнами. Вранці читати, потім гуляти до обіду, заходити в Academia поглянути на Тінторетто і в Scuola San Rocco, їсти в добрих дешевих рестораціях за базаром, а вечерю хазяйка сама готувала б.
Читать дальше