Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін

Але майже всі росіяни вже давно попромінювали всі свої речі. Вони ходять у злиденному лахмітті й на обмін пропонують тільки всякі дрібнички, що їх самі вирізують із дерева, із снарядних уламків чи роблять із мідних снарядних обідків. За ті дрібнички, звичайно, дають небагато, дарма що на них витрачено чимало сил і праці, — за них тепер дають лише кілька скибок хліба. Наші селяни вперті й хитрі, коли торгуються. Вони тримають шматок хліба чи ковбаси просто під носом у росіянина, аж поки той зблідне й очі закотить з голоду, тоді йому вже все однаково. А солдат ховає свою здобич якнайдалі з розважністю, властивою селянам, тоді дістає великий складаний ніж, неквапно і статечно відбатовує окраєць хліба із своїх припасів і, наче винагороджує себе, починає наминати його та відкусує щоразу шматок добрячої твердої ковбаси. Коли бачиш, як наші селюки жеруть, то аж кортить розчерепити їм дурні голови. Вони дуже рідко діляться з ким-небудь своїм добром. Правда, ми замало знайомі.

На варті біля табору росіян найчастіше стою я. У пітьмі їхні постаті рухаються, нагадуючи хворих чорногузів, отих великих птахів. Вони підходять до самої огорожі, туляться до неї обличчям, учепившись пальцями за дріт. Часом вони стоять цілим гуртом. I дихають повітрям, що його несе сюди вітер із степу, з лісу.

Зрідка вони розмовляють, тільки дуже коротко, перекидаються лише кількома словами. Вони ставляться один до одного людяніше і, як мені здається, більш по-братерському, ніж ми тут, у таборі. Та це, певне, від того, що вони почуваються куди нещаснішими, ніж ми. Правда, війна для них уже скінчилася. Але отак чекати, поки заслабнеш на кривавий пронос, — це теж не життя.

Ополченці, що стережуть цих полонених, розповідають, ніби спершу вони були набагато бадьоріші. Як це часто-густо трапляється, полонені заходили один з одним у статеві взаємини, здебільшого це кінчалося бійкою, йшли в хід кулаки й ножі. Тепер вони геть отупіли й збайдужіли, стали такі кволі, що навіть облишили займатися онанізмом, хоча спершу вони часом робили це навіть усім бараком.

Вони стоять біля огорожі; коли хтось, заточуючись, відходить, його місце відразу заступає інший. Більшість мовчить, тільки дехто випрошує в мене недокурок.

Я бачу їхні темні постаті. Вітер куйовдить їм бороди. Про них я нічого не знаю, крім того, що вони полонені, і саме це мене бентежить. Ці безіменні люди ні в чому не винні; коли б знав про них більше — як їх звати, де вони живуть, чого сподіваються, що їх пригнічує, — тоді моє збентеження якось визначилося б і могло б перейти у співчуття. А тепер я бачу в них тільки страждання живого тіла, жахливу тугу та безжальність людей.

Чийсь наказ перетворив ці тихі постаті в наших ворогів; інший наказ міг би перетворити їх у наших друзів. Якісь люди, що їх ніхто з нас не знає, сіли десь за стіл і підписали угоду, і ось уже кілька років нашою найвищою метою стало те, що звичайно все людство вважає ганьбою і за що найтяжче карає. I хто може побачити ворогів у цих тихих мовчазних людях з дитячими обличчями й апостольськими бородами! Кожний унтер-офіцер для новобранців, кожний класний наставник для школярів набагато гірший ворог, ніж вони для нас. Проте, якби вони не були полонені, ми знову почали б стріляти в них, а вони — в нас.

Мені стає страшно; далі не можна про це думати, бо той шлях заведе в безодню. Для таких думок час іще не настав; але я не хочу втрачати цих думок, я збережу їх, замкну в собі й триматиму так, аж поки кінчиться війна. Серце в мене калатає: хіба це не та мета, велика, єдина мета, що про неї я думав в окопах і що її я шукав, — я бачив у ній єдину можливість існування людства після тієї катастрофи, яку воно зазнало; хіба це не завдання на все дальше життя, завдання, заради якого варто було витримати стільки років суцільного жаху?

Я виймаю з кишені цигарки, переламую кожну навпіл і віддаю їх росіянам. Вони вклоняються мені й закурюють. Тепер на деяких обличчях жевріють червоні цятки. Вони тішать мене; здається, то в темних селянських хатах заясніли невеличкі віконця, виказуючи, що за шибками, в кімнатах, тепло і затишно.

Дні минають. Якось туманним ранком росіяни знову ховають одного із своїх; тепер у них майже щодня хтось помирає. Я саме стою на варті, коли його ховають. Полонені співають молитву, співають на багато голосів, і спів той якийсь дивний, немов то не чоловічі голоси, а звуки органа, що стоїть десь у степу.

Похорон відбувається швидко.

Увечері полонені знову стоять біля огорожі, й до них долинає вітер із березового гаю. Згори холодно світять зірки.