— Він одразу помер. Навіть нічого не відчув. Обличчя в нього було зовсім спокійне.
Вона мовчить. Тоді повагом питає:
— Ти можеш мені поклястися?
— Можу.
— Усім найсвятішим для тебе?
Боже мій, що тепер для мене святе? Це поняття в нас швидко міняється.
— Так, він одразу помер.
— Хай ти не повернешся сюди, коли це неправда?
— Хай я не повернуся сюди, коли це неправда.
Я міг би наговорити їй іще бозна-яких клятв. Але вона, здається, вже повірила мені. Вона довго стогне і плаче. Просить, щоб я розповів, як воно було, і я вигадую цілу історію, в яку тепер і сам майже вірю.
Коли я йду, вона цілує мене й дарує синову фотокартку. Він стоїть у формі новобранця, спершись на круглий стіл із ніжками з березових гілляк із нездертою корою. Позаду, на ширмі, намальовано ліс. На столі стоїть кухоль пива.
Сьогодні останній вечір удома. Всі якісь мовчазні. Я рано лягаю спати, хапаю подушки, притискаю до себе, зариваюся в них з головою. Хтозна, чи доведеться мені ще колись спати в такому ліжку, на такій перині!
Пізно ввечері мати заходить до мене. Вона гадає, що я сплю, і я її не розчаровую. Розмовляти й не спати обом — надто важко.
Вона сидить майже до ранку, дарма що їй боляче, часом її аж судомить. Нарешті я не можу більше витримати й удаю, що прокидаюсь.
— Іди спати, мамо, ти тут застудишся.
Вона каже:
— Виспатись я встигну і потім.
Я підводжусь.
— Мамо, на фронт мене відразу не пошлють. Перші чотири тижні я маю відбути в таборі. Звідти я зможу якось у неділю приїхати до вас.
Вона мовчить. Тоді тихенько питає:
— Ти дуже боїшся?
— Ні, мамо.
— Я хотіла тобі ще сказати: стережися жінок у Франції. Жінки там погані.
Ой мамо, мамо! Я для тебе — дитина… Чого ж я не можу покласти тобі голову на коліна й заплакати? Чого я завжди мушу бути дужим і стриманим, мені часом теж хочеться поплакати, хочеться, щоб мене втішали, адже я справді майже дитина, у шафі ще висять мої куценькі штанці… Це ж було зовсім недавно, чому ж усе так швидко проминуло?
Найспокійніше, як тільки можу, я кажу:
— Там, де стоїть наша частина, мамо, немає ніяких жінок.
— Паулю, будь обережний там, на передовій,
Ой мамо, мамо! Чого я не можу тебе обійняти і разом із тобою померти! Які ми всі нещасні!
— Авжеж, мамо, я буду обережний.
— Я щодня молитимуся за тебе, Паулю.
Ой мамо, мамо! Якби ми могли встати й піти, піти назад крізь роки, щоб усе горе поспадало нам із рамен, піти назад у минуле, тільки вдвох із тобою, мамо!
— А ти не можеш дістати призначення туди, де не так небезпечно?
— Справді, мамо, мене можуть улаштувати при кухні, а чого ж.
— I ти відразу погоджуйся, не слухай усяких балачок.
— Ет, що мені балачки, мамо.
Вона зітхає. Обличчя її світиться в пітьмі білою плямою.
— А тепер, мамо, йди спати.
Вона не відповідає. Я підводжусь і вкриваю їй плечі своєю ковдрою. Вона спирається мені на руку, їй боляче. Я веду матір до її ліжка. I ще трохи зостаюся біля неї,
— Гляди, щоб видужала, мамо, видужала, поки я вернуся.
— Гаразд, гаразд, дитино!
— Не здумайте мені чогось посилати, мамо. На фронті у нас досить харчів. Тут вони вам самим потрібні.
Яка бідолашна лежить вона в ліжку, вона, що любить мене понад усе в світі. Коли я вже хочу йти, вона квапливо каже:
— Я придбала тобі ще дві пари спідніх. Із доброї вовни. Тобі в них буде тепло. Не забудь їх запакувати.
Ой мамо, я знаю, скільки ти набігалася, скільки настоялася в чергах, скільки напросилася, щоб купити ті спідні. Ой мамо, мамо, хіба можна збагнути, чого я мушу йти від тебе! Хто має більше права на мене, ніж ти? Ще я сиджу тут, біля твого ліжка, нам треба так багато сказати одне одному, та ми ніколи на це не спроможемося.
— На добраніч, мамо.
— На добраніч, дитино.
В кімнаті темно. Чути, як важко дихає мати. I як цокає годинник. За вікном гуде вітер, шелестять каштани.
У передпокої я зашпортуюся за свій ранець, він лежить там уже спакований, бо завтра я маю вийти вдосвіта.
Я кусаю подушку, стискаю пальцями залізне пруття ліжка. I нащо я сюди приїхав! На фронті я був байдужий до всього, часом утрачав усяку надію; бути таким я вже не зможу. Я був солдатом, а тепер усе в мені — тільки біль, суцільний біль за себе, за матір, за все, що таке невтішне і що не має кінця-краю.
Не треба було мені їхати у відпустку!
Бараки в польовому таборі мені знайомі. Тут Гіммельштос виховував Тьядена. Але з людей я майже нікого не знаю; все тут змінилося, як це завжди буває. Лише кількох чоловік, здається, я бачив раніше.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу