Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін

Службу я відбуваю машинально. Вечорами майже завжди сиджу в солдатському клубі, там багато часописів, але їх я не читаю; зате там стоїть піаніно, і я залюбки граю на ньому. Обслуговують нас дві дівчини, одна з них зовсім молоденька.

Табір оточує висока загорожа з колючого дроту. Повертаючись пізно ввечері з клубу, ми повинні показувати перепустки. Той, хто вміє порозумітися з вартовим, може, звісно, пройти і без перепустки.

Нашу роту щодня виводять на військові вправи у степ із березовими гайками та заростями ялівцю. Це можна витримати, коли від тебе більш нічого не вимагають. Біжиш уперед, падаєш на землю, і від твого віддиху коливаються стеблини трав і степові квіти. Виявляється, що ясний пісок, коли дивишся на нього зблизька, — то малесенькі дрібочки кремнію; пісок такий чистий, як у лабораторії, аж хочеться занурити в нього руку.

Але найкраще — то гаї з березовими узлісками. Їхні барви міняться щомиті. От сяють ясно-білі стовбури, а над ними зеленим шовком легко коливається листя, немов намальоване пастеллю; та за мить усе набуває опалово-блакитних барв, вони густішають по краях, виблискуючи сріблом, поглинають усе зелене і зненацька темнішають, стають аж чорними, — то на сонце набігла хмарина. Її тінь, наче привид, лине поміж стовбурами. що враз поблякли й потемніли, лине далі через увесь степ, до самого обрію, — а берези вже знову стоять, мов святкові прапори з білими держаками, і листя на них палає багряним золотом.

Часом я так захоплююсь тією грою найтонших відтінків світла і прозорих тіней, що навіть не чую слів команди; коли зостаєшся сам-один, починаєш придивлятися до природи й любити її. А в мене тут приятелів небагато, та я їх і не шукаю, з мене досить звичайних стосунків з іншими людьми. Ми замало знайомі, аби робити щось більше, ніж розводити балачки чи ввечері грати в «очко» або в ще яку азартну гру.

Поряд із нашими бараками розташований великий табір російських полонених. Його відгороджено від нас колючим дротом, та полонені все ж примудряються пролазити до нас. Поводяться вони боязко, полохливо; усі вони високі на зріст, здебільшого бородані і чимось скидаються на побитих смирних сенбернарів.

Крадькома обминають вони наші бараки й порпаються у баках із покидьками. Важко навіть уявити, що вони там знаходять. Нас і самих погано годують, мало й погано, приміром — бруквою, ріжуть її на шість частин і відварюють у воді; варять також ледь обшкрябану, брудну моркву; підгнила картопля — то вже ласощі, а найсмачніше — ріденька рисова юшка, в якій начебто плавають дрібно посічені волові жили. Тільки січуть ті жили так дрібно, що їх годі й знайти.

Проте ми все це, звісно, знищуємо. Коли серед нас знайдеться якийсь багатій, що всього не виїдає, то біля нього зразу опиняється десятеро інших, ласих до недоїдків. Ми виливаємо в баки тільки те, чого не можна вже вигребти ложкою. Часом до баків потрапляють також бруквяні лушпайки, поцвілі хлібні шкуринки та всілякі покидьки.

От за тією рідкою, каламутною, брудною бовтанкою і вганяють полонені. Вони жадібно вичерпують її із смердючих баків і несуть до себе, ховаючи посуд під сорочками.

Як дивно бачити наших ворогів зблизька. Їхні обличчя примушують нас замислюватись, добрі селянські обличчя — з великим чолом, великим носом, великими губами; в них великі руки та чуби наче з вовни. Нехай би ці люди орали землю, мололи зерно, збирали яблука. На вигляд вони ще лагідніші, ніж наші фрісландські селяни.

Сумно спостерігати їхні рухи, сумно чути, як вони випрохують щось попоїсти. Усі вони дуже кволі, їх годують так, аби тільки вони не померли з голоду. Ми й самі давно вже не їмо досхочу. Їх мучить кривавий пронос; полохливо озираючись, дехто з них крадькома показує на скривавлений край сорочки. Згорблені, похнюплені, вони скоса зиркають угору, на нас, простягають руки й просять, вимовляючи ті кілька слів, що вони знають, — тихо просять м’якими, низькими голосами, які викликають в уяві теплу піч і рідну хату.

Хтось із наших може так копнути полоненого носаком, що той аж перекинеться, але серед нас таких небагато. Здебільшого полонених не займають, просто не звертають на них жодної уваги. Та іноді, коли вони мають надто жалюгідний вигляд, мимохіть розлютишся і штурхонеш котрогось. Якби тільки вони так не дивилися! Скільки горя вміщається в тих двох цятках, що їх можна прикрити одним пальцем, — в очах!

Вечорами полонені приходять до бараків щось вимінювати. Все, що вони мають, вони міняють на хліб. Часом це їм удається, бо в росіян справні чоботи, а в нас погані. Шкіра на їхніх чоботях напрочуд м'яка, справжня юхта. Наші солдати з селянських родин, що дістають із дому харчі, можуть собі дозволити такий обмін. За пару чобіт дають дві-три пайкові хлібини або одну хлібину й невеличке кільце ковбаси.