Еріх Ремарк - Три товариші

— Ви нездужаєте? — спитав я.

Він посміхнувся блідими губами й похитав головою.

— Ні… але мене іноді лякає, коли почую отаке зненацька. Коли мого батька розстрілювали в Росії, теж отак запускали мотор вантажної машини, щоб ми не чули пострілів. А все ж ми почули… — Він знову посміхнувся так, ніби перепрошував за щось. — 3 моєю матір'ю так не церемонились, її розстріляли удосвіта в підвалі. Мені з братом удалося втекти вночі. У нас тоді ще лишилися брильянти. Але брат замерз по дорозі.

— За що ж постріляли ваших батьків? — спитав я.

— Мій батько до війни був командиром козацького полку, який брав участь у придушенні повстання. Батько знав, що колись з ним так і буде. Вважав, як то кажуть, що так і годиться. Але мати — ні.

— А ви?

Він зробив стомлений жест, ніби хотів стерти якусь пляму.

— З того часу стільки води втекло…

— Так, — погодився я, — це правда. Пережито стільки, що людській голові й не переварити.

Ми вже були біля готелю, де він працював. Якась дама саме вийшла з бюїка і з радісними вигуками кинулась до нього. Вона була досить повна й елегантно зодягнена, у неї було зів'яле обличчя сорокарічної блондинки, яка не знала ні тривог, ні турбот.

— Прошу пробачення, — сказав Орлов, кинувши в мій бік багатозначний погляд: — Служба…

Він розшаркався перед блондинкою і поцілував їй руку.

В барі сиділи Валентин, Кестер і Фердінанд Грау. Ленц прийшов трохи пізніше. Я підсів до них і замовив собі чвертку рому. Самопочуття у мене все ще було злиденне.

Фердінанд примостився в кутку — широкоплечий і масивний, з постарілим обличчям і на диво ясними, блакитними очима. Він уже чимало випив усякої всячини.

— Ну, мій маленький Роббі, — звернувся він до мене, гепнувши по плечу, — що з тобою сталось?

— Нічого, Фердінанде, — відповів я, — і саме в цьому вся біда.

Він якусь мить розглядав мене.

— Нічого? — сказав потім. — Нічого? Це вже багато! Бо ніщо є дзеркало, в якому відображається світ.

— Браво! — гукнув Ленц. — Нечувано оригінальне. Фердінанде!

— Заспокойся, Готфріде. — Фердінанд повернув до нього свою здоровенну голову. — Романтики, як от ти, всього лише патетичні стрибуни на околицях життя. Вони хибно розуміють його і з цього видумують собі сенсації. Ну, що ти знаєш про Ніщо, легковажний?

— Досить для того, щоб лишитися собі на втіху легковажним, — пояснив Ленц, — Пристойні люди з повагою ставляться до Нічого, Фердінанде. Вони не риються в ньому, як кроти.

Грау втупився в нього очима.

— Будьмо… — сказав Готфрід.

— Будьмо… — відповів Фердінанд. — Ти, пробко, — будьмо!…

Вони спорожнили свої бокали.

— Я б дуже хотів бути пробкою, — відповів я і теж випив. — Такою пробкою, яка все робить правильно і якій усе вдається. Принаймні хоч на якийсь час.

— Відступник! — Фердінанд упав у своє крісло так, що воно аж затріщало. — Хочеш стати дезертиром? Зрадити наше братство?

— Ні, — сказав я. — Я нікого не хочу зраджувати. Але мені б хотілося, щоб не завжди і не все у нас ішло прахом.

Фердінанд подався наперед. Його широке гнівне обличчя тремтіло.

— Зате ти належиш до ордена, брате, до ордена невдах, непридатних, з їх бажаннями без мети, з прагненнями, які нічого не приносять їм, з їх любов'ю без майбутнього, з їх безглуздим розпачем… — Він посміхнувся. — До таємного братства, члени якого скоріше загинуть, ніж зроблять кар'єру, скоріше віддадуть, й витратять по краплі, загублять своє життя, ніж прагнутимуть фальсифікувати чи забути недосяжний образ — той невгасимий образ, брате, який вони носять у своєму серці ще з того часу, коли щогодини, удень і вночі, нічого іншого не було, крім голого життя, голої смерті…

Він підняв свій бокал і кивнув Фредові до стойки:

— Дай мені чогось випити.

Фред приніс пляшку.

— Може, ще завести грамофон? — спитав він.

— Не треба, — відповів Ленц. — Викинь геть свій грамофон і принеси більші бокали. А тоді погаси половину освітлення, постав сюди кілька пляшок і забирайся до своєї комірчини.

Фред кивнув головою і вимкнув люстру. Горіли лише маленькі лампочки під пергаментними абажурами з старих географічних карт. Ленц наповнив бокали.

— Вип'ємо, дітки! За те, що живемо! За те, що дихаємо! За те, що ми життя відчуваємо так сильно, що не знаємо, як і скористатися з нього!

— Так воно і є в житті, — мовив Фердінанд. — Лише нещасливий знає, що таке щастя. Щасливець — лише манекен життєвих почуттів. Він лише демонструє радість життя, але не має його. Світло не світить у ясний день. Воно світить лише в темряві. Вип'ємо за темряву! Хто раз потрапив у громовицю, той уже не може користатися електричною машиною! Прокляття громовиці! Благословенна будь та частка життя, що дісталась нам! А що ми його любимо, то й не здамо на проценти! Ми самі згубимо його! Пийте, діти! Існують зорі, які ще й досі світять, хоча вже десятки тисяч світлових років тому зникли! Пийте, поки ще є час! Хай живе нещастя! Хай живе темрява!