Еріх Ремарк - Три товариші

Він пішов через темний двір, сів у таксі й поїхав. Ми з Кестером ще деякий час посиділи удвох.

— Не повезло, Отто, — мовив я. — Щось останнього часу нам страшенно не везе.

— Я вже звик не роздумувати більше, ніж на те є конча потреба, — відповів Кестер. — 3 мене й цього досить. Як там у горах?

— Коли б не та хвороба — рай земний. Сніг і сонце.

Він підняв голову.

— Сніг і сонце. Це звучить трохи неправдоподібно, га?

— Так. Дуже неправдоподібно. Там нагорі все неправдоподібне.

Кестер глянув на мене:

— Що ти робитимеш сьогодні ввечері?

Я знизав плечима:

— Спершу віднесу додому свій чемодан.

— А мені ще треба відлучитися на годину. Ти прийдеш потім у бар?

— Неодмінно, — сказав я. — Що ж мені ще робити?

Я поїхав на вокзал, одержав свій чемодан і привіз його додому. Двері відчинив якомога тихше, бо в мене не було ніякого бажання будь з ким говорити. Мені вдалося пройти, не потрапивши на очі пані Залевській. Якийсь час посидів у своїй кімнаті. На столі лежали листи і газети. У конвертах були проспекти, рекламні картки тощо. У мене ж бо нікого не було, хто писав би мені. «А тепер дехто буде», подумав я.

Через деякий час я встав, помився і переодягнувся. Чемодана розбирати не став; я хотів, щоб потім, коли прийду сам додому, у мене було що робити. До кімнати Пат я теж не зайшов, хоча й знав, що там ніхто не живе. Потихеньку прокрався коридором і полегшено зітхнув, коли вже був за дверима.

Зайшов до кафе «Інтернаціональ», щоб там чогось поїсти. Кельнер Алоїс привітав мене в дверях:

— О, таки знову завітали до нас?

— Так, — відповів я. — Зрештою, завжди рано чи пізно повертаєшся назад.

За великим столом сиділа Роза й інші дівчата. Вони майже всі зібралися там; саме був час між першим і другим виходом.

— Боже мій, Роберт! — вигукнула Роза. — Рідкий гість.

— Тільки не задавай зайвих запитань, — сказав я. — Досить того, що я знову тут.

— Як це? То ти тепер будеш приходити частіше?

— Можливо.

— Не приймай нічого близько до серця, — порадила вона, допитливо дивлячись на мене. — Все тече, все минає.

— Це правда, — погодився я. — Це найвірніша правда з усіх на світі.

— Авжеж, — відповіла Роза. — Ось Ліллі теж добре знає, що це значить.

— Ліллі? — Я лише тепер побачив, що вона сидить поруч з Розою. — Що ти тут робиш? Адже ти вийшла заміж і мала б сидіти вдома, в своїй монтажній конторі…

Ліллі нічого не відповіла.

— Монтажна контора! — саркастично сказала Роза. — Поки в неї були гроші, все йшло гаразд, Ліллі була гарна й мила, нікого не цікавило, що було раніше… Рівно півроку тривало це щастя! А коли той тип виманив у неї останній пфеніг і на її гроші став благородним паном, то раптом зрозумів, що повія не може бути його дружиною… — Роза задихалась від обурення. — Звичайно, раптом удав, ніби раніше не знав нічого! Був страшенно здивований і обурений її минулим! Так обурений, що минуле послужило причиною для розлучення. Ну, а грошей, звичайно, як не було.

— Скільки ж їх було? — запитав я.

— Чотири тисячі марок! Не якась там дрібниця! Як ти гадаєш, скільки мерзотників вона мусила обслужити за це!

— Чотири тисячі марок… — промовив я. — Знов чотири тисячі. Сьогодні вони ніби носяться в повітрі…

Роза, нічого не розуміючи, дивилась на мене.

— Заграй краще що-небудь… — сказала вона, — щоб хоч трохи на душі полегшало…

— Хай буде так, раз ми знову всі зібрались тут.

Я сів за піаніно і заграв кілька модних пісеньок.

Граючи, я думав, що у Пат вистачить грошей на санаторій, може, десь до кінця січня і що мені тепер треба заробляти більше, ніж досі. Мої пальці машинально бігали по клавішах; поруч на дивані сиділа Роза й захоплено слухала музику, а біля неї — бліде, скам'яніле від страшного розчарування обличчя Ліллі, холодніше й безживніше, ніж у мерця…

Раптовий крик розбудив мене від невеселих дум.

Це Роза прокинулась від своїх мрій. Вона стояла за столом з широко розкритими очима, капелюшок їй з'їхав набік, очі вилізли на лоба, з перекинутої чашки повільно стікала зі столу вниз кава, прямо в розкриту сумочку… та вона нічого не помічала.

— Артуре! — задихаючись, вигукнула вона. — Артуре, невже це ти?

Я припинив грати. До кафе розхлябаною ходою ввійшов сухорлявий чоловік у котелку, зсунутому аж на потилицю. Обличчя мав жовте, хоробливе, ніс — великий і незвичайно маленьку голову.

— Артуре, — все ще белькотіла Роза. — Ти?

— Ну, а хто ж? — буркнув Артур.

— Боже мій, звідки ти з'явився?