Роберт Стівенсон - Будинок на дюнах

— Це правда, містере Нортморе, — анітрохи не знітившись, відповіла Клара, — але ви цього ніколи не зробите. Ви пішли на угоду, яка не личить джентльменові, та все-таки ви джентльмен, і не покинете людину, якій самі ж зохотилися допомогти.

— Он як! — мовив він. — То ви гадаєте, що я надам вам свою яхту задурняк? Ви гадаєте, що я важитиму своїм життям і свободою просто так, з любові до старого джентльмена? А тоді ще, чого доброго, буду дружбою на вашому весіллі, га? Що ж, — докинув він, — можливо, ви не дуже й помиляєтесь. Але спитайте ось Кесіліса. Він знає мене. Чи ж така я людина, якій можна довіряти, на яку можна покластись? Чи такий я вже перебірливий у засобах? І добрий?

— Я знаю, що ви багато говорите, і часом, здається, плещете казна-що, — відповіла Клара, — але ж ви таки шляхетна людина, і я анітрохи не боюся.

Він подивився на неї якось напрочуд схвально й навіть захоплено, а тоді обернувся до мене:

— Невже ти гадаєш, що я поступлюся нею без боротьби, Френку? — запитав він. — Я не криючись кажу тобі: стережися! Коли наступного разу ми зітнемося…

— Тобто втретє, — посміхаючись урвав я його.

— Атож, втретє, так і є, — погодився він. — Я й забув. Що ж, утретє, — але тоді вже як кому поталанить.

— Ти хочеш сказати, що за третім разом ти гукнеш на поміч команду з «Рудого ерла»? — спитав я.

— Ви чуєте, що він каже? — мовив він, звертаючись до моєї майбутньої дружини.

— Я чую, як двоє чоловіків розбалакують, мов боягузи, — сказала вона, — Я стала б зневажати себе, якби подумала або заговорила так, як ви. Та й ні один з вас не вірить жодному слову з того, що каже, а це ще більша дурість і гидота.

— Оце козир-дівка! — скрикнув Нортмор. — Але вона ще не місіс Кесіліс. Я змовкаю. Ще не мій час говорити.

У цю мить моя майбутня жінка здивувала мене.

— Я залишаю вас тут, — раптом заявила вона. — Мій батько надто довго сам. Але затямте: ви повинні бути друзями, бо ви обоє мої добрі друзі.

Згодом вона пояснила мені, чому тоді так повелася. Вона була певна, що ми без кінця сваритимемось при ній, і, здається, таки мала рацію, бо коли її не стало, ми зразу ж перейшли на довірчий тон.

Нортмор подивився їй услід, як вона переходила через дюну.

— Незрівнянна жінка у світі! — вигукнув він з прокляттям. — Щоб отак вчинити!

Я, зі свого боку, скористався цією нагодою, аби з'ясувати ситуацію.

— Слухай-но, Нортморе, то ми справді у крайній притузі?

— Таки так, хлопче, — погодився він, значливо дивлячись мені у вічі. — Всі сили пекельні проти нас, це правда. Хочеш вір мені, хочеш ні, але я боюся за своє життя.

— Скажи мені одну річ, — звернувся я. — Чого вони так ув'язалися, ці італійці? Чого їм треба від старого Гадлестона?

— То ти не знаєш? — скрикнув Нортмор. — Старий негідник мав у банку гроші карбонаріїв, [6] Карбонарії (італ. букв.: вуглярі) — учасники національно-визвольних організацій в Італії першої третини XIX ст. двісті вісімдесят тисяч, і, звичайно, процвиндрив їх, граючи на біржі. Ці гроші потрібні були для повстання десь там у Тридентіно чи Пармі, [7] Тридентіно (Трентіно) — край, а Парма — графство на півночі Італії. тож повстання не вигоріло, і вся та осяча команда рвонула на ловитву Гадлестона. Нам ще пощастить, коли ми живцем з цього виберемось.

— Карбонари! — вигукнув я. — То старий таки добряче влип!

— Атож, — погодився Нортмор. — А тепер слухай сюди: я вже казав, що ми у пастці, і, щиро кажучи, мене радує твоя допомога. Якщо я не зможу врятувати Гадлестона, то вже дівчина будь-що-будь мусить уціліти. Ходімо до нас у будинок, і ось тобі моя рука: я діятиму як твій друг, допоки старого не врятуємо або він не загине. Але, — докинув він, — після цього ти знов стаєш моїм суперником, і я перестерігаю тебе: тоді стережись!

— Згода! — відказав я, і ми потисли один одному руки.

— А тепер гайда в нашу фортецю, — мовив Нортмор і рушив поперед мене до будинку.

Впустила нас у будинок Клара, і мене вразило, як дбайливо й надійно там залагодили все для оборони. Легко відсовувана, але потужна перепона, що могла витримати будь-який натиск, підпирала двері; а їдальню — я це помітив, хоч вона була ледь освітлена благенькою лампою, — укріпили ще вигадливіше: віконниці обшили дошками, підперли засувами й розпірками, які, своєю чергою, трималися на цілій системі підпор та поперечок, що з них декотрі впиралися в підлогу, декотрі в стелю, а інші — у протилежні стіни. Це був добре продуманий потужний зразок теслярської майстерності, і я не приховував свого захоплення ним.