Роберт Стівенсон - Будинок на дюнах

Мені здається, у мене вирвався тоді якийсь вигук, хоч я не певен. Вітер гнав капелюха до берега, і я оббіг заворот трясовини, щоб схопити його, коли він буде близько. Порив вітру вщух, і капелюх приземлився на хвильку на сипких пісках, тоді вітер знявся знову й перекинув капелюха на землю за кілька ярдів від мене. Можете собі уявити, як цікаво було мені взяти його до рук! Капелюх був приношений, — в усякому разі, більше, ніж ті, які я бачив на італійцях. Підшивка була червона, з маркою фірми, назву якої я забув, і місця виробництва — Venedig. Цим словом (воно ще тримається у мене в голові) австріяки називали чудове місто Венецію, яка на той час і довго ще по тому входила до їхніх володінь.

Я був настраханий до глибини душі. З усіх боків мені ввижалися італійці, і вперше — але можу сказати: і востаннє — у моєму житті мене охопило те, що зветься панічний жах. Я ще не знав, чого, власне, маю боятись, але, зізнаюся, страшенно боявся і насилу змусив себе вернутись до мого ніяк не захищеного самотнього пристанища в лісі.

Там, не наважуючись розпалити вогонь, я поїв холодної вівсянки, що лишилася з учорашнього вечора, і, таким чином трохи втамувавши голод і заспокоївшись, викинув з голови усі химерні страхи й поклався спати.

Скільки часу я спав — не можу сказати, але прокинувся від раптового зблиску світла просто в обличчя. Цей зблиск розбудив мене, мов удар. Вмить я звівся на коліна. Але світло зникло так само раптово, як і з'явилося. Довкола стояла суцільна темрява. А що з моря, наче гарматними пострілами, бурхав шквальний вітер і хлющав дощ, то за цими звуками ніяких інших і не можна було розчути.

Минуло, мабуть, з півхвилини, поки я прийшов до тями. Якби не дві обставини, я б міг подумати, що пробудився від якоїсь змори, навдивовижу реальної. По-перше, зав'язку на вхідному клапані намету я ретельно зав'язав, лягаючи спати, а тепер вона була розв'язана. І по-друге, я все ще відчував гострий запах, що виключає будь-яку галюцинацію, — гарячого металу й гасу. Висновок міг бути лише один. Мене хтось розбудив, бликнувши в обличчя потайним ліхтарем. Це був короткий спалах на одну мить. Хтось невідомий побачив моє обличчя і подався геть. Я запитав себе, які мотиви були такої дивної поведінки, і відповідь постала сама собою. Незнайомець, хоч би хто він там був, думав, що впізнає в мені когось, але не впізнав. Було ще одне запитання, на яке я не знаходив відповіді, власне, боявся її висловити: якби він упізнав у мені того, кого шукав, то що він зробив би?

Страхи мої за себе самого зараз же розвіялися, бо я побачив, що до мене завітали помилково, але воднораз я усвідомив, наскільки страшніша небезпека чигає на тих, хто в будинку. Треба було добре опанувати себе, щоб податись крізь густі зарості навколо мого пристанища, але я таки подався і став напомацки пробиратися в тому напрямку, де дюни, — по мені періщив дощ, мене оглушував і збивав з ніг шмалкий вітер, на кожному кроці я міг наткнутися на причаєного ворога. Темінь була така цілковита, що якби мене оточило ціле військо, я цього не помітив би. А шквал був такий ревучий, що слух, як і зір, не могли мені стати ані в найменшій пригоді.

Решту цієї ночі, якій, здавалося, кінця-краю не буде, я снував попід будинком, не бачачи ні душі й не чуючи нічого, крім зграйного суголосся вітру, моря і дощу. Крізь шпарину у віконниці одного з горішніх вікон цідився промінчик світла і він один був мені за товариша аж до настання світанку.

З першими проблисками світання я відступив з відкритої місцини до своєї звичайної засідки серед пісків, щоб там діждатись появи майбутньої дружини. Ранок був тьмяний і буряний, і навіював невеселі думки. Вітер передсвітом стих, а тоді розходився знову, налітаючи поривами від берега; море почало втихомирюватись, але злива й далі лютувала немилосердно. На всьому обширі дюн не видно було живої душі, хоч я був певен, що десь поблизу криються вороги. Спалах світла з ліхтаря, яким раптово бликнули мені в очі, розбудивши зі сну, і капелюх, пригнаний до берега вітром від Ґреденської драговини, досить переконливо свідчили про те, в якій небезпеці Клара й інші в домі.

Було, мабуть, пів на восьму чи трохи ближче до восьмої, коли я побачив, що двері будинку відчинилися й вийшла дорога моя дівчина, поспішаючи до мене крізь дощ. Я перестрів її на березі ще до того, як вона дійшла до смуги пісків.

— Мені так важко було вийти! — вигукнула вона. — Ніяк не хотіли пускати мене на прогулянку в таку негоду.