Роберт Стівенсон - Будинок на дюнах

Він простяг до мене руку — довгу, сухорляву й неприємно волохату.

— Прошу, прошу, містере Кесіліс, — мовив він. — Ще один захисник… кахи! Ще один захисник. Друг моєї доньки, містер Кесіліс, завжди для мене жаданий гість. Як вони зійшлися круг мене, друзі моєї доньки! Хай Бог має їх у своїй опіці й віддячить їм усім за це!

Я, звичайно, теж простяг йому руку, бо й не випадало інакше, але співчуття, яке я ладен був виявити до Клариного батька, розвіялося ту ж мить, як я його побачив і почув його лестиву й нещиру мову.

— Кесіліс порядний чоловік, — промовив Нортмор. — Він вартий десятьох.

— Так я й чув, — гаряче підхопив містер Гадлестон, — моя дівчинка мені казала. Ах, містере Кесіліс, мої переступи, як бачите, виходять мені боком! Недобре я повівся, недобре, але ж я й каюся за свої гріхи. Ми усі мусимо кінець кінцем постати перед судом Господнім, містере Кесіліс. Я вже й припізнивсь, але явлюся таки з упокореною душею.

— Ет, пусті балачки! — нецеремонно урвав його Нортмор.

— Ні, ні, любий Нортморе! — скрикнув банкір. — Не кажіть цього, не пробуйте збити мене. Ви забуваєте, мій любий, дорогий юначе, забуваєте, що, може, мене вже сю ніч забере до себе Господь.

На його збудження гидко було дивитись, але й Нортмор поводився нетактовно: я добре знав і осуджував його скептичне ставлення до віри, тож мене обурювало, коли він брав на глузи покаянний настрій старого грішника.

— Облиште, любий Гадлестоне! — мовив Нортмор. — Ви несправедливі до себе. Ви душею і тілом віддані цьому світові й опанували всі гріхи ще перед тим, як я прийшов на світ. Сумління ваше видублене, як південноамериканська шкіра, ви тільки забули видубити свою печінку, отож звідси, повірте, всі ваші гризоти.

— Пустун, ну й пустун! От же капосник! — сказав містер Гадлестон, покивуючи пальцем. — Я не чистоплюй, та хоч до чого тільки я вдавався, але ніколи не відкидав повністю кращих почуттів. Я був поганець, містере Кесіліс, не заперечую, та це почалося після смерті дружини, а ви знаєте, як воно доводиться вдівцеві. Я грішний, не скажу: ні, але я знав міру й через це зберігав надію. І коли вже торкатись цього, то… Та що це? — він раптом урвав мову, рука його піднеслась угору, пальці розійшлися, на обличчі з'явилася зосередженість і проступив страх. — Ні, хвала Богу, це лише дощ! — додав він за хвильку, зітхнувши з величезною полегкістю.

Кілька секунд він лежав на подушках, як людина, що ось-ось має зімліти. А потім зібрався на дусі й трохи тремтячим голосом заходився знов дякувати мені, що я збираюся взяти участь в його обороні.

— Одне запитання, сер, — сказав я, коли він змовк на хвильку. — Це правда, що гроші й тепер при вас?

Йому наче було не до шмиґи моє запитання, але він неохоче, а таки визнав, що й справді має трохи грошей.

— Гаразд, — мовив я далі, — однак це їхні гроші, чи не так? То чом би їх і не віддати їм?

— На жаль! — відказав він, похитавши головою. — Я вже це пробував, містере Кесіліс. Якби ж тільки за це йшлося! Але вони жадають крові.

— Ви трохи недоговорюєте, Гадлестоне! — вкинув слово Нортмор. — Вам треба було б сказати, що ви пропонували сплатити суму на двісті тисяч меншу, ніж ваш борг їм. Різниця солідна, — це, Френку, те, що вони називають кругленькою сумою. Тож, як бачимо, ці хлопці мають слушність на свій італійський лад, і, як їм здається, так і мені, що вони цілком можуть дістати одне й друге, коли вже заповзялись, — і гроші, і кров, їй-Богу, — і тоді все буде гаразд.

— А ці гроші в домі? — спитав я.

— Так, хоч радше б їм бути на дні моря, — сказав Нортмор, а тоді враз: — Та що це ви мені гримаси корчите? — гаркнув він на містера Гадлестона, до якого я саме стояв спиною. — Ви боїтесь, що він вас викаже?

Містер Гадлестон поспішив запевнити, що нічого такого й близько не думав.

— Ну, добре, добре, — зневажливо махнув рукою Нортмор. — Коли й далі так піде, ви обриднете нам. То що ти хотів сказати? — обернувся він до мене.

— Я хотів запропонувати одну річ на сьогодні, — мовив я. — Винесім усі ці гроші, скільки їх є, надвір і покладім перед дверима будинку. І якщо карбонари прийдуть — що ж, це їхні гроші.

— Ні, ні! — закричав містер Гадлестон. — Це не так! Вони не їхні! Їх треба пропорційно поділити між усіма моїми кредиторами.

— Слухайте, Гадлестоне, — озвався Нортмор, — не варнякайте казна-чого.

— Але що ж буде з моєю донькою? — застогнав бідолаха.

— За доньку не журіться. Ось тут два претенденти на її руку, Кесіліс і я, обидва ми не жебраки, одного з нас їй і доведеться вибрати. А щодо вас, то кінець кінцем ви ж не маєте права ні на шеляг, і поза тим, коли я не помиляюся, вам лишилося три чисниці до смерті.