Олександр Дюма - Три мушкетери

— Я тільки чекав на ваші накази, — відповів Д'Артаньян, схрещуючи свою шпагу зі шпагою Атоса.

Але не встигли клинки задзвеніти, як з-за рогу монастиря з'явився загін гвардійців його високопреосвященства на чолі з паном де Жюссаком.

— Гвардійці кардинала! — вигукнули разом Портос і Араміс — Шпаги в піхви, панове! Шпаги в піхви! Та було пізно. Обох супротивників побачили в такій позі, яка не лишала жодних сумнівів щодо їхніх намірів.

— Гей! — закричав Жюссак, кидаючись до них і знаком наказуючи своїм людям зробити те саме. — Гей, мушкетери, ви хочете битись? А накази хіба для вас не існують?

— Ви надто люб'язні, панове гвардійці! — відказав Атос з погано прихованою злістю, бо саме Жюссак був одним з учасників позавчорашнього нападу. — Якби ми побачили, що б'єтеся ви, то можу засвідчити — не стали б вам заважати. Дайте нам спокій, і ви матимете задоволення без жодного клопоту.

— Панове, — заперечив Жюссак, — на превеликий жаль, це неможливо. Обов'язок — понад усе. Вкладіть, будь ласка, шпаги у піхви і рушайте за нами.

— Добродію, — відповів Араміс, передражнюючи Жюссака, — ми з великим задоволенням виконали б ваше люб'язне запрошення, якби це залежало тільки від нас; але, на жаль, це неможливо: пан де Тревіль заборонив нам це робити. Тож ідіть своєю дорогою, це найкраще, що вам лишається зробити.

Насмішка Араміса розлютила Жюссака.

— Якщо ви не підкоритесь, ми вас примусимо силою! — вигукнув він.

— Їх п'ятеро, — прошепотів Атос, — а нас тільки троє; ми знову будемо переможені, і нам доведеться померти на місці бо, кажу вам по щирості, переможений, я більше не з'явлюсь перед капітаном.

Поки Жюссак шикував своїх солдатів, Атос, Портос і Араміс миттю стали поруч.

Д'Артаньян ураз прийняв рішення. Це був один із тих моментів, які визначають усю подальшу долю людини, — він мав зробити вибір між королем та кардиналом і, раз вибравши, вже завжди триматися обраного шляху. Битись — означало не підкоритися закону, тобто важити головою, ставши на якусь мить ворогом міністра, могутнішого, ніж сам король. Усе це блискавкою промайнуло в голові нашого юнака; на його честь, він не вагався ані хвилини. Обернувшись до Атоса та його друзів, він мовив:

— Панове, дозвольте мені додати дещо до ваших слів. Ви сказали, що вас тільки троє, але мені здається, що нас четверо.

— Але ж ви не наш, — заперечив Портос.

— Так, — відповів Д'Артаньян, — я не маю мушкетерського вбрання, але я маю душу мушкетера. Серце моє — серце мушкетера, я щиро відчуваю це, панове, і керуюсь цим почуттям.

— Відійдіть, юначе! — закричав Жюссак, який з рухів і виразу обличчя Д'Артаньяна, певно, зрозумів його наміри. — Ви можете Йти, ми згодні. Рятуйте свою шкуру, та швидше!

Д'Артаньян не зрушив з місця.

— Ай справді, ви славний юнак! — обізвався Атос, стискаючи Д'Артаньянову руку.

— Так! — вигукнули Портос і Араміс — Треба на щось зважитися.

— Цей добродій напрочуд великодушний, — сказав Атос.

А втім, усіх трьох турбувала молодість і недосвідченість Д'Артаньяна.

— Нас буде тільки троє, до того ж серед нас один поранений і один хлопчик, — зауважив Атос — А скажуть, що нас було четверо.

— Хай так, але відступати! — вигукнув Портос.

— Це неможливо, — сказав Атос. Д'Артаньян зрозумів причину їхньої нерішучості.

— Панове, — мовив він до мушкетерів, — однаково випробуйте мене. Присягаюся честю: я не зійду з цього місця, якщо нас переможуть.

— Як вас звати, хоробрий юначе? — спитав Атос.

— Д'Артаньян, добродію.

— Ну що ж! Атосе, Портосе, Арамісе і Д'Артаньяне, вперед! — вигукнув Атос.

— То як, панове, ви вже надумали? — втретє вигукнув Жюссак.

— Авжеж, добродію, — відповів Атос.

— І що ви надумали? — спитав Жюссак.

— Ми матимемо честь напасти на вас, — відповів Араміс, торкнувшись капелюха однією рукою і витягаючи шпагу з піхов другою.

— А! То ви чините опір! — вигукнув Жюссак.

— Хай йому чорт! Це вас дивує?

І дев'ятеро бійців завзято кинулись у бій, кожен проти свого супротивника.

Атос узяв на себе Каюзака, улюбленця кардинала, Портос бився з Бікара, Араміс — з двома супротивниками водночас.

Що ж до Д'Артаньяна, то він напав на самого Жюссака.

Серце в молодого гасконця калатало так, що, здавалося, от-от вискочить з грудей, але, хвала Богові, не від страху — він і тіні страху не відчув, — а від збудження; Д'Артаньян бився, як розлючений тигр, наскакував на супротивника спереду і ззаду, раз у раз міняючи прийоми й місце бою. Жюссак любив, як тоді казали, «поласувати клинком» і був у цьому неабиякий мастак; проте він ледве встигав захищатись од свого спритного і легкого супротивника, який, нехтуючи всі правила, нападав зусібіч і водночас старанно відбивав чужі удари — як людина, що дуже високо цінує власне життя.